За проектом Інформаційно-видавничого відділу Івано-Франківської єпархії УПЦ продовжуємо публікацію серії інтерв’ю про різних за віком, вподобаннями, фахом, професіями чи іншими категоріями людей, яких об’єднує Господь і Церква.
Цього разу для читачів сайту Православне Прикарпаття ми спілкувалися з цікавою особистістю, логопедом та парафіянином Спасо-Преображенського храму Івано-Франківська. Про свій шлях до Бога під час сумнозвісних подій 90-х років, про професію та особливості роботи з тяжкохворими людьми розповідає Сергій Ліпський.
Сергію, розкажіть, будь ласка, яким був ваш шлях до віри у Бога, до Церкви? Чи було у вас в сім’ї якесь релігійне виховання?
Сім’я моя була зовсім не релігійна, ні мама, ні бабуся по матері, з якою я ріс, не були віруючими. Про Бога не було мови взагалі. Єдине, пригадую, інколи інша бабуся Феодора водила мене малого до церкви.
У 90-их роках розпочався період приходу людей до церкви. Тоді багато хто з моїх однолітків, напевне, третя частина, воцерковилися. Вони почали ходити до різних церков, бо це, звісно, специфіка нашого регіону. У мене теж почалися пошуки Бога. Тоді ми з дружиною пройшли і бхагавадгіта, і агні-йогу, і зачитувались творами Реріхів. Не з телепередач знаю і що таке екстрасенси – бо на власні очі все це бачив і все це відчував. Відчував на собі як силу Господню, так і силу бісівську. Спочатку ці речі сприймалися як гра, читали відповідну літературу… Та потім почав відчувати, що це не добре. Тоді я почав ходити в автокефальну церкву – «голубу церкву», як називають її у Франківську, – Свято-Покровський храм. Туди ходив два роки.
Які саме обставини чи особистості вплинули на ваш життєвий вибір? Як Ви опинилися у лоні канонічної Православної Церкви?
Пам’ятаю, на початку 90-х років я зустрів у храмі ієромонаха Адама, тепер архімандрита Амфілохія, що служить зараз у Преображенському храмі міста. Мені був не зрозумілим якийсь вірш з Апостола і я прийшов у Церкву, щоб мені роз’яснили його. І священик так жваво, радісно вийшов до мене зі словами «Що ти хотів спитати?». З такою радістю і захопленням, що рідко буває у священнослужителів, які завжди зайняті требами, службами. Так я зацікавився цією церквою, проте все ще ходив до автокефальної.
Дякувати Богу, мені на життєвому шляху зустрівся покійний протоієрей Михаїл Шувар, який, коли дійшло до конкретного вибору в який храм ходити, чітко і грамотно, оскільки він був кандидатом богослов’я, роз’яснив де і яка церква.
А потім, коли відбулись сумнозвісні події філаретівського розколу, у Франківську також відбувались різні заворушення, були захоплення храмів…
Що Вас тоді вразило найбільше?
Був напад на нашу єпархію… Туди прийшли віряни новоствореної церкви, котру очолював Філарет (Денисенко), і автокефальної, куди я досі ходив. Я знав тих людей, я з ними молився! І вони прийшли захоплювати єпархію. В єпархії був тоді єпископ, сьогодні митрополит Іларіон (Шукало) і кілька священнослужителів, в тому числі ієромонах Адам та прот. Михаїл Шувар. Було кілька дзвінків у міліцію, однак вони були проігноровані. Поки міліція приїхала, всі ці люди зламали ворота, ввірвалися на територію єпархії, били тих, хто був всередині. Найбільше дісталося отцю Михаїлу, якого били арматурою, після чого він лежав у реанімації. Після цих подій у мене в душі все перевернулося: я зрозумів, що не в ту церкву ходжу, бо нападали ті люди, яких я добре знав. Я подумав тоді «що ж це за християни, які б’ють інших християн?». Тим більше постраждав той, кого я вже вважав тоді своїм духовним отцем. Через такі події я прийшов до канонічної церкви.
В той час на формування мого християнського світогляду вплинули праці ієромонаха Серафима (Роуза), якого люблю читати й сьогодні.
Але в Церкву, напевно, ніхто просто так не приходить – хтось обов’язково за людину молиться. Моя бабуся Феодора співала у кафедральному соборі Воскресіння, коли він ще був православним. Думаю, вона і вимолила мене.
Напередодні двадцятого ювілейного хресного ходу Івано-Франківськ–Почаїв, як один з його постійних учасників, розкажіть читачам про власні переживання такої події. Адже не секрет, що віряни Прикарпаття з нетерпінням чекають на хресний хід з року в рік.
Перший раз у хресний хід я йшов лиш один день, другий рік – три дні, а потім вже весь хресний хід. Не варто боятися тим, хто ще не наважився! Якщо ви підете до Матері Божої своїми ногами, то Вона, думаю, ніколи вас в житті не залишить.
А ті, хто йдуть, в жодному разі не розмовляйте лишній раз. Краще йти і молитися, розмови залишайте на привали.
І ще важливе: Бог дивиться на наші наміри.
Сергію, нам відомо, що Ви працюєте логопедом, розкажіть, будь ласка, про свою професію та її особливості.
Інколи люди невіруючі з певним єхидством питають мене «Чому ваш великий пророк Моісей був гугнявим, тобто з вадами мовлення, і Бог його не зцілив?». Тут є лише два висновки. По-перше, ніяка фізична вада не є перешкодою на шляху до Бога. По-друге, дуже важливе, – це факт смирення. Це великий, справді великий пророк – бо ні з ким більше з людей Господь не говорив Лицем до лиця. Цією вадою Господь смирив Свого слугу, щоб він, знаючи свою недосконалість, творив те, до чого покликаний. Бог в серці тих людей, які смиряються перед Ним. Якщо б це була суперлюдина, то він би не був пророком, бо в таких людей переважно не буває смирення. Так само, вже говорячи про логопедію, пояснюю всім ці два факти.
Ваша робота пов’язана все-таки більше з педагогікою чи медициною?
Моя професія дуже близька і до медицини, і до педагогіки. Через мою практику проходить багато людей і багато доль. Зараз працюю з людьми після інсультів і допомагаю відновити їм мовлення. Як правило, мої пацієнти – це лежачі хворі, які не можуть вставати й говорити. Біля хворого є родичі, ставлення яких я бачу так само – від сприйняття до повного несприйняття цієї хвороби, від допомоги до повної недбалості до хворого.
Спостерігаю також ставлення самого хворого до хвороби. Людина повинна прийняти себе і свою хворобу, подолати внутрішній протест і зрозуміти, що не буде такою як раніше. Поки хворому не вдасться змиритися зі своїм становищем, доти не буде одужання.
Часом люди роками не можуть змиритися зі своїм становищем і навіть звертаються до екстрасенсів. Хотів би звернути увагу – це дуже шкідливі речі, навіть їх перегляд по телебаченню. Екстрасенси – це ті ж самі, кого раніше називали чаклунами і відьмами. Якщо раніше їх оминали і не впускали в дім, то чому сьогодні впускаємо їх в оселю через телеекран?
При будь-якій хворобі страждає як тіло, так і душа. Душу лікує Церква і молитва. А тіло лікує лікар, по волі Божій.
Що вам допомагає у роботі?
Перед тим, як іти до хворого – читаю молитву, як і кожному християнину молитва додає сил. Не мислю себе без Літургії, яка так само дає сил проявляти любов до ближніх. А без Бога ми не можемо проявляти цю любов.
Ваші пацієнти – важкохворі. Стикаючись щоденно з людським горем, чи не виникає у вас відчуття зневіреності?
В лікарню я прийшов людиною воцерковленою. Таких думок в мене не виникало. Читаючи Євангеліє бачимо, що важкі хвороби часто посилаються для того ж смирення. За життя ми накопичуємо багато-багато гріхів, і, мабуть, хвороби, це те, що робить наше спасіння можливим. Це не завжди розуміють родичі, особливо невіруючі. Часто плачуть, в тому числі, при хворому, що категорично робити не можна. Зазвичай стараюся наштовхнути людей на думку, що можливо Господь попустив це чомусь. Потім намагаюся донести цю думку і хворому.
До речі, коли тільки починаю працювати з хворим, то пробую відновити автоматизоване мовлення. Це завчені дні тижня, місяці року, лічба і молитва. От людина після хвороби не говорила жодного слова, жодного звуку, а я говорю «один, два…», а хворий підхоплює «…три, чотири» і тд. А потім дні тижня. І молитва… У нашому регіоні переважна більшість людей – християни, тож беремо молитви. Я починаю «Господи помилуй», «Пресвятая Богородице, спаси нас» та інші короткі молитви і людина підхоплює їх, якщо молилася ними в житті.
Чи можете порівняти, як борються з хворобою і як міняються віруючі та ті, хто не вірить?
Для таких хворих дуже важливим є період відновлення, це фундамент, на якому будуються успіхи у боротьбі з хворобою. І, звичайно, на цьому етапі віруючі люди зазвичай показують кращі результати. Наведу нещодавній приклад, 82-річної бабусі, яка, зі слів родичів, глибоко віруюча. У неї після першого в житті інсульту і попри серйозне ураження мозку, процес відновлення пішов дуже швидко. З розповідей близьких – людина дуже позитивна і, думаю, ці риси характеру дає їй її віра у Бога.
Після такої хвороби людина усвідомлює свою недосконалість. Це вже перший крок до Бога.
Повернімося до початку нашої бесіди. Між 90-ми роками і сьогоднішнім становищем Церкви можна провести певні паралелі. Приклад – події у місті Коломия. Утиски Православної Церкви підштовхнули вас до віри, на вашу думку, чи будуть ці події поштовхом нашим сучасникам задуматися, які, можливо, ще не знайшли себе?
Це залежить від конкретної людини. Переконаний, що заходячи в будь-яку церкву людина має скидати капелюх, а не голову. Ми завжди маємо думати. І так людина прийде до Істини. З Євангелія ми знаємо, що Христа гнали і Його Церкву будуть гнати. Хто аналізує події – той зробить висновки.
На останок хочеться привести цитату зі Святого Письма, слова апостола Павла: «Завжди радійте. Непрестанно моліться. За все дякуйте… Усе досліджуйте. Тримайтеся доброго.» (1 до Солунян 5:16-21).
Переглядів: 484
Ukrainian
