Галицькі святі

Тропарь, глас 4:

Днесь земля галицкая светло празднует, святых своих собор почитающи, просияша бо от нея и в нейже угодницы Божии, и тако в богохранимей стране нашей, людие, радование, и всех верных веселие духовное, яко даровашася нам пречестнии пред Богом заступницы и молитвенницы о душах наших.

Кондак, глас 8:

Угодницы Божии, святые земли галицкия, предстояще за ны соборне Христу Богу, утверждение всем верным будите, празднующим любовию святую память вашу.

Величание:

Величаем вас, вси святии земли галицкия, и чтим святую память вашу, вы бо молите о нас Христа Бога нашего.

У третю неділю по П’ятидесятниці православні галича­ни вшановують пам’ять не лише своїх святих земляків, але й тих угодників Божих, які, будучи родом з інших країв, уславилися богоугодним життям на землях Червоної Русі або виявили особливу турботу про утвердження в ній свя­тої Православної віри. Цей день став днем тезоіменитства Галицької землі.

Воистину блаженна земля галицкая, имуще вас, соборе славный, веселитеся, людие, таковых имуще предстателей, иже Троицу Пресвятую за ны молят неотступно, темже возрадуемся и восхвалим, вернии, молитвенники о душах наших.

(Із служби Собору святих землі Галицької)

До Собору Галицьких святих причислені рівноапос­тольні Мефодій та Кирило, які просвіщали слов’ян світлом Христової віри та сприяли поширенню християнської про­повіді на західноруських землях; святий рівноапостольний князь Володимир, котрий охрестив разом із усією Руссю Галицьку землю; святителі Стефан та Амфілохій, єписко­пи Володимир-Волинські, які утверджували християнс­тво в Галичині; святитель Петро, ігумен Ратенського мо­настиря, який став першим Митрополитом Московським і всієї Русі; Митрополити Київські святителі Феогиост, Кипріан і Фотій, стараннями котрих Галицька митро­полія тривалий час залишалась у складі митрополії всієї Русі; благовірні Галицькі князі Ярополк і Мстислав Удат­ний; засновники Великого Скита Манявського преподобні Іов та Феодосій; перший ректор школи при Львівському Успенському братстві святитель Арсеній Еласонський; священномученик Никифор, Екзарх Патріарха Констан­тинопольського, який головував на Брестському Право­славному Соборі, що засудив унію з Римом; святитель Мелетій, Патріарх Александрійський, який усіма можливими засобами допомагав православним галичанам у боротьбі з унією; преподобний Іов, ігумен і чудотворець Почаївський; великий просвітитель, Митрополит Київський і Га­лицький, святитель Петро (Могила); видатний церковний діяч святитель Досифей, Митрополит Сучавський і всієї Молдавії, який знайшов свій останній притулок у Галиць­кій землі; ревний поборник церковних канонів святитель Павел Тобольський; лемківський первомученик за Свя­те Православ’я Максим Сандович; уродженець Галичини священномученик Холмської землі отець Павел Швайка з матінкою мученицею Іоанною; просвітителі галичан-емігрантів праведний отець Алексій Товт і священиомученики Іоанн, архієпископ Ризький, та протопресвітер Алек­сандр Хотовицький; Почаївські подвижники, сповідники і чудотворці преподобні Кукша та Амфілохій. До Собору Галицьких святих зараховані також великомученик Іоанн Новий, Сучавський та мученик Парфеній, мощі яких своїм перебуванням освятили Галицьку землю.

Колись земні люди, а нині небесні Ангели, святі угод­ники землі Галицької соборно предстоять Престолу Божо­му та моляться за утвердження у ній Святого Православ’я.

Приимите ныне пение чад ваших благодарное, святые земли галицкия, яко не оставили есте нас вашими молитвами, и теми страстей наших коварство разоряете, да приимем от Христа Господа дарования небесныя, подражающе деянием вашим боголюбезным.

 (Із служби Собору святих землі Галицької)

Знайомлячись із життєписами наших святих співвітчизників, шановний читач матиме змогу переглянути трагічні та славні сторінки історії Православної Церкви в Галичині.

У збірку також увійшов акафіст Собору Галицьких святих, складений ігуменею Варварою (Щурат-Глухою), настоятелькою Свято-Преображенського жіночого монастиря Львівської єпархії. Однак слід пам’ятати, що святі чекають не лише на прославлення нашими устами, а передусім наслідування їхніх подвигів, „смирения сердечного и жития исправления”.

Укладачі визнають недосконалість своєї праці та, покладаючи надію на святих угодників землі Галицької, просять:

Аще же приключися никое прегрешение в труди, милостива нам будите братие, а не зазорлива, ума нашего немощи и недоумению, сами же сподобишеся от Богатодавца больших дарований духовных, исправляйте.

Рівноапостольні Мефодій та Кирило, учителі Словенські

Святі Мефодій та Кирило жили у IX столітті. Наро­дилися вони у македонському місті Солуні (територія сучасної Греції) й належали до багатої та знатної родини. Старший з братів, святий Мефодій, полишивши державну службу, прийняв чернецтво та оселився в одному з монас­тирів, де проводив час у пості, молитві та вивченні Святого Письма.

Молодший з братів, святий Костянтин (Кирило – чер­нече ім’я святого), що вирізнявся винятковими здібностя­ми, виховувався разом з малолітнім імператором Михайлом III. Він вивчав граматику, арифметику, музику, астрономію, філософію, риторику. Знайомство з творами святителя Гри­горія Богослова викликало у нього захоплення богослов’ям. Молодий філософ завжди перемагав у диспутах з іновірця­ми, захищаючи християнське віровчення.

Подальше життя святий Костянтин присвятив Богу і разом із своїм братом жив у монастирі, готуючись до апос­тольського служіння. Святі брати сприяли поширенню християнства серед хозар, у Болгарії, Моравії (сучасна Чехія) та Панонії (сучасна Угорщина). Святий Костянтин створив слов’янський алфавіт, відомий під назвою “ки­рилиця”, та переклав святе Євангеліє з грецької мови на слов’янську. Рівноапостольні Костянтин і Мефодій пере­клали слов’янською мовою Апостол, Псалтир, Часослов, Служебник, започаткували богослужіння для слов’янських народів рідною мовою.

Великі християнські вчителі зустріли шалений опір ла­тинського духовенства, яке стверджувало, що богослужін­ня слід звершувати лише трьома мовами – єврейською, грецькою та латиною.

Святий Костянтин помер 14 лютого 869 року на 42-му році життя у Римі, прийнявши перед смертю чернечий постриг з ім’ям Кирило. Він заповідав брату продовжити поширення Слова Божого серед слов’янських народів.

Після смерті брата святий Мефодій став єпископом Мо­равії та Панонії. Саме тут, незважаючи на переслідування та утиски з боку латинського духовенства, він завершив пе­реклад Святого Письма слов’янською мовою. Святий про­довжував Євангельську проповідь серед слов’ян та охрестив чеського князя Боривоя, його дружину княгиню Людмилу та одного з польських князів. Відчуваючи наближення смер­ті, святий Мефодій благословив своїх учнів Горазда, Наума, Климента, Ангеларія та Лаврентія на продовження просвіт­ницької діяльності серед слов’янських народів. Святий рів­ноапостольний Мефодій помер 6 квітня 885 року.

Святі рівноапостольні Мефодій та Кирило, а також їхні учні та послідовники спричинилися до поширення христи­янської проповіді на західноруських землях. Відомо, що по смерті святого Мефодія у 886 році понад двісті його клі­риків було вигнано латинським духовенством з Моравії. Продовжуючи місіонерську діяльність святого Мефодія, його учні спромоглись утворити православну єпархію, яка охоплювала собою Панонію, Моравію, Чехію, Галичину та частину Волині. Є певні відомості про їхню діяльність на Північному Закарпатті, приблизно до річки Стрий і верхньої течії Бугу. Це дає підставу для припущення про перші паростки християнства на цих теренах вже у другій половині IX століття. Найдавніша галицька єпископська кафедра була заснована близько 906 року та знаходилась у Перемишлі.

За переданням, учні святих Мефодія та Кирила пере­несли на Західну Русь чудотворну ікону Божої Матері, яка пізніше одержала назву “Белзька”, або “Ченстоховська”, і до 1382 року перебувала в Галичині. Цією іконою святи­тель Фотій, Патріарх Константинопольський, благосло­вив рівноапостольних братів на велику справу просвіти слов’янських народів.

“Мефодієву єпархію” було примусово ліквідовано у 966 році, коли під тиском Риму та Німеччини Польща при­йняла католицизм. Справа святих братів занепала серед західних слов’ян, проте вона знайшла своє продовження серед південних слов’ян, а через них і у східних.

Пам’ять святих рівноапостольних Мефодія і Кирила, учителів Словенських, святкується 11 (24 за н. ст.) трав­ня, 14 (27 за н. ст.) лютого, 6 (19 за н. ст.) квітня та у Не­ділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Рівноапостольний Великий князь Володимир

Святий князь Володимир – онук святої рівноапос­тольної княгині Ольги та син князя Святослава Ігоровича. У ранньому віці святий князь Володимир був запрошений на правлыння новгородцями, а в 980 році почав княжити у Києві. В 981 році він здобув велику перемогу над польсь­ким князем Мешком І і повернув захоплені поляками західноруські пограничні міста Перемишль, Белз, Волинь, Холм та Червень. Князь Володимир був мудрим правите­лем та хоробрим воїном, але найголовнішою справою його життя стало запровадження на Русі християнства.

Зібравши численне військо, Володимир вирушив на пів­день та захопив грецьке місто Херсонес у Криму. Від візан­тійських імператорів Василія та Костянтина князь-язичник вимагав руки їхньої сестри, царівни Анни. У разі відмови він погрожував завоювати столицю Візантії – Царгород. Ім­ператори погодились віддати свою сестру за Володимира, але за умови, що той прийме християнську віру.

Після свого хрещення та одруження із царівною Анною князь повернувся до Києва, де відпустив усіх своїх числен­них жінок та наложниць, охрестив синів, знищив ідолів, а найважливішого з них, Перуна, звелів скинути у Дніпро. Багато бояр і дружинників, наслідуючи князя, прийняли хрещення.

1 серпня 988 року, освятивши молитвою води Дніпра, грецьке духовенство, очолюване першим Митрополитом Київським святителем Михаїлом, охрестило велику кіль­кість киян, що зібралися на березі річки, яка стала духов­ною купіллю нашого народу.

Прийняття християнської віри сприяло об’єднанню давньоруських земель, розквіту християнської культури, розвитку писемності, архітектури, створенню шкіл. Сам князь Володимир, прийнявши християнство, дуже змінив­ся: став привітним та милостивим, будував лікарні та при­тулки для бідних, відпускав на волю рабів, влаштовував трапези для знедолених.

Святий рівноапостольний князь Володимир сприяв по­ширенню християнства по всій Русі. Як свідчить „Повість минулих літ”, князь Володимир „Повели рубити церкви и поставляти по мистом, идеже стояху кумири…И нача ставити по градом церкви…, и люди на крещение приводити по всим градом и селом”. За сприяння князя Володимира, його синів та митрополитів Київських Михаїла і Леонтія, були утворені єпископські кафедри у Новгороді, Чернігові, Ростові, Білгороді.

У 992 році святий князь Володимир відвідав Волинь, де навернув до християнства місцевих мешканців. У літо­писі ця подорож описується так: „У992 році Володимир ходив до Дністра з двома епископами, багатьох людей повчав, хрестив, і збудував в землі Червенській місто, в своє ім’я – Володимир і церкву Пресвятої Богородиці збудував, залишивши тут єпископа Стефана, і повернувся з радістю”.

Князь Володимир призначив на Волинський престол свого сина Всеволода, якому підкорялась не лише Волинь, але й усі галицькі землі аж до передгір’я Карпат.

Великий князь „посла священники, заповидая сыном своим, да кождо во области своей повелит учити и крестити людей и церкви ставити; еже и бисть”. Священики, надіслані першим єпископом Володимир-Волинським Стефаном (болгарином), хрестили не лише мешканців Волині, але й галичан. Так, трудами свято­го рівноапостольного князя Володимира земля Галицька, разом з усією Київською Руссю, була просвітлена Святим Хрещенням, а наші предки увійшли у сім’ю християнських народів.

Внук рівноапостольного князя Володимира, благовір­ний князь Володимир Ярославович Новгородський, вва­жається родоначальником першої династії князів Гали­цьких. Закладена ним династія правила Галичиною аж до кінця XII століття, коли влада перейшла до нащадків кня­зя Данила Галицького.

Помер святий князь Володимир 15 липня 1015 року і був похований у збудованій ним Десятинній церк­ві. У 1635 році святитель Петро Могила, Митрополит Київський і Галицький, віднайшов під руїнами Десятин­ної церкви чесну главу святого князя. Вона зберігалася в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври до його зруйнування у 1943 році. Нині частка мощей Хрестителя Русі зберігається у храмі всіх Преподобних Печерських Києво-Печерської Лаври.

Пам’ять святого рівноапостольного Великого князя Володимира, у святому хрещенні Василія, святкується 15 (28 за н.ст.) липня та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Благовірний Ярополк Ізяславович, князь Волинський і Галицький

Благовірний князь Ярополк (у Святому Хрещенні – Петро) був онуком святого благовірного князя Ярослава Мудрого, сином Великого князя Київського Ізяслава та польської князівни Гертруди-Єлисавети. Ще у юнацькому віці благовірний князь Ярополк допомагав батькові у де­ржавних справах. Так, у 1070 році він очолював військовий похід проти князя Всеслава Полоцького та примусив його примиритися з великим князем Київським.

У 1073 році князь Ізяслав був вимушений залишити великокняжий престол своєму брату Святославу і разом із сім’єю шукати притулку спочатку в Польщі, а потім у Ні­меччині. Втративши надію на допомогу польського короля Болеслава II та німецького імператора Генріха IV у бороть­бі за київський уділ, князь Ізяслав вирішив звернутись по допомогу до папи Римського. У 1075 році він направив до Риму посольство, яке очолив благовірний князь Ярополк.

Прибувши до Риму, князь Ярополк, як вірний син, від імені батька просив папу Григорія VII вплинути на захід­них монархів. Проте незабаром князь переконався у без­силлі папи у справах, що стосувалися Русі, та збагнув всю помилковість сподівань батька на користолюбного римсь­кого первосвященика.

Тим часом справи на Русі повернулися таким чином, що у 1077 році Ізяслав знову сів на княжий престол у Києві. Благовірний Ярополк став князем Вишгородським та брав участь у військових походах разом із батьком, дядь­ком Всеволодом та його сином Володимиром Мономахом.

Після загибелі князя Ізяслава Великим князем Київсь­ким став Всеволод. За вірну службу він передав у володіння благовірному князю Ярополку Волинь та Галичину. Шість років княжив Ярополк у мирі та спокої. Благовірний князь вважався людиною освіченою, дуже лагідною, скромною та побожною. Щороку десяту частину своїх статків благо­вірний князь Ярополк жертвував на київську церкву Пре­святої Богородиці. За переказом, він завжди просив собі у Господа такої смерті, яка спіткала святих князів Бориса та Гліба, щоб власною кров’ю спокутувати свої гріхи.

У 1084 році князі з династії Ростиславичів позбавили Ярополка княжого престолу. На допомогу благовірному Ярополку прийшов двоюрідний брат – Володимир Моно­мах. За дорученням батька, Київського князя Всеволода, він повернув Ярополку Волинь та Галичину. Однак спокій тривав недовго. Вже у 1085 році князь Всеволод передає Ростиславичам Перемишль та Теребовлю, які на той час були частиною галицького уділу благовірного князя Яро­полка. Довідавшись, що Ярополк нібито збирається по­ходом на Київ, Всеволод відрядив на Волинь Володими­раМономаха, який захопив у полон жінку та матір князя Ярополка. Сам князь Ярополк вимушений був втекти до Польщі. У 1086 році благовірний князь Ярополк повернувся на Русь і примирився з Володимиром Мономахом, після чого знову став князем Волинським та Галицьким. Цього ж року князю Ярополку довелося вирушити до Звенигорода Галицького, і коли, під час тривалої подорожі, він від­почивав на возі, один із дружинників зарубав його мечем. Безвинно скривджений братами, пограбований та вигна­ний ними, благовірний князь Ярополк прийняв жорсто­ку смерть. Сталося це 21 листопада 1086 року. З того, що вбивця утік до Перемишля, де на той час князював один з Ростиславичів – Рюрик, виникли підозри про причетність Ростиславичів до цього вбивства.

Тіло вбитого князя повезли спочатку до Володимир-Волинського, а потім – до Києва, де поховали у церкві свя­того апостола Петра.

Пам’ять благовірного Ярополка, у Святому Хрещен­ні Петра, князя Волинського і Галицького, святкуеться 22 листопада (5 грудня за н. ст.); 10 (23 за н. ст.) жовтня із Собором Волинських святих та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Преподобний Стефан, ігумен Печерський, єпископ Володимир-Волинський

Народився преподобний Стефан близько 1040 року і походив з боярського роду. У молодому віці він прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі і став улюбленим учнем преподобного Феодосія Печерського. Незабаром його призначили доместиком, тобто керівником монас­тирського хору. За дорученням свого духовного настав­ника преподобний Стефан виголошував проповіді під час богослужінь.

У 1074 році братія Печерського монастиря одностайно обрала преподобного Стефана своїм ігуменом. Преподоб­ний Феодосій заповів преподобному Стефану закінчити будівництво новозакладеної мурованої церкви, що той і виконав, а крім того, розбудував монастир та огородив його дерев’яною стіною. Преподобний Стефан перевів ченців у новозбудовані келії, а кількох залишив у печерах для поховання спочилої братії та щоденного звершення богослужінь в пам’ять про померлих ченців та жертводав­ців обителі.

У 1078 році з невідомої причини братія виступила проти преподобного Стефана, і він був вимушений зали­шити монастир. Тоді, за підтримки побожних бояр, пре­подобний Стефан вирішив збудувати нову обитель. Для цього він обрав місце, що знаходилося неподалік від Пе­черського монастиря і мало назву Коловського урочища. Монастир був збудований на честь положення ризи Пре­святої Богородиці у Влахерні, але проіснував він недовго. У 1096 році, під час нападу половців на Київ, монастир був вщент зруйнований.

Ігумен Коловського монастиря був дуже шанованим, і, коли звільнилася кафедра єпископа Володимир-Волинського, на це місце волею Великого князя та Митрополита Київського Іоанна III у 1090 році був поставлений препо­добний Стефан.

У ті часи духовна влада єпископа Володимир-Волинського поширювалася не лише на Волинь, але й на всі га­лицькі землі аж до Карпат. Згідно з літописними даними, мешканці Волині та Галичини були хрещені одразу ж піс­ля киян, у 992 році, ще за часів рівноапостольного князя Володимира. Духовна єдність Волині та Галичини проіс­нувала приблизно 150 років (від 992 до 1141 року), тобто до часу, коли на південно-західних землях історичної Русі з’явилося Галицьке князівство.

На Володимир-Волинській кафедрі преподобний Стефан відзначився багатьма добрими справами. З метою роз­повсюдження християнського вчення він часто подорожу­вав землями Волині та Галичини. Не лише словом, а й ділами він допомагав бідним та убогим, слідкував за дотриманням духовенством церковного уставу. Преподобний Стефан був вимогливим до себе та вів життя суворого постника. За сло­вами сучасника, своїй численній пастві преподобний слу­жив „любов’ю, словом, житієм, смиренням і чистотою”.

Перебуваючи у Володимир-Волинському, преподоб­ний Стефан приїжджав до Печерського монастиря, зок­рема в 1091 році був присутнім на віднайденні мощей преподобного Феодосія Печерського. Після цієї духовної урочистості преподобний Стефан знову повернувся на свою кафедру, де протягом трьох років звершував подвиг святительства, „многія добродітелі на успіх словесному сі стаду сотворив, іх же ради обрітеся достоін неувядаємаго млави вінця”.

Добрий пастир землі Волинської та Галицької помер 27 квітня 1094 року і був похований у Володимир-Волинсь­кому кафедральному соборі.

Пам’ять преподобного Стефана, ігумена Печерсько­го, єпископа Володимир-Волинського, святкується 27 квітня (10 травня за н. ст.); 10 (23 за н. ст.) жовтня із Собором Волинських святих; у Неділю другу Великого посту із Собором всіх преподобних Києво-Печерських та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галиць­ких святих.

Святитель Амфілохій, єпископ Володимир-Волинський

Про те, де і коли народився святитель Амфілохій, ві­домостей немає. Відомо, що на Волинську кафедру він був поставлений Митрополитом Київським Никифором у 1105 році. Вірогідно, що святитель Амфілохій був пострижеником Києво-Печерського монастиря, як і більшість тогочасних архієреїв Руської Церкви.

Як і його попередники, святитель Амфілохій духов­но опікувався Волинню та землями сусідньої Галичини. Святитель вирізнявся високим благочестям, був істинним пастирем словесного стада. Упродовж сімнадцяти років архієрейського служіння святитель Амфілохій, долаючи труднощі, подорожував єпархією, намагаючись усюди ут­верджувати віру, мир та порядок.

У ті часи на землях Західної Русі дедалі більшого роз­маху набували князівські міжусобиці, зупинити які іноді вдавалося лише єпископам. У ролі такого примирителя довелося виступати й святителю Амфілохію. Коли у 1117 році київський князь Володимир Мономах пішов із війсь­ком на князя володимирського Ярослава за те, що той по­гано поводився із своєю дружиною – онукою Мономаха, лише своєчасне втручання Святителя запобігло початку масштабної міжусобиці.

Але, коли через рік Ярослава прогнали з міста і він 1121 року повернувся з найманими польськими та угорськими військами, святитель Амфілохій був вимушений залиши­ти Волинь та повернутися до Києва під захист Великого князя.

Святитель Амфілохій прагнув завершити своє життя у милих його серцю печерах Києво-Печерського монасти­ря, звідки він був покликаний на святительський подвиг. У 1122 році святитель Амфілохій “в пещери приставися” та “к лику преподобных притчен”.

Через сто років, коли татаро-монгольські орди спусто­шили Київ та Печерську обитель, мощі святителя Амфілохія були втрачені.

Пам’ять святителя Амфілохія, єпископа Володимир-Волинського, святкується 28 серпня (10 вересня за н. ст.) із Собором преподобних отців Києво-Печерських, котрі у Дальніх печерах; 10 (23 жовтня за н. ст.) із Собором Во­линських святих та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Благовірний Мстислав Удатний, князь Галицький

Благовірний Мстислав народився на початку 1170-х років і походив із славної династії смоленських князів. Він був сином Великого князя Мстислава Ростиславо­вича Хороброго та доньки галицького князя Ярослава Осмомисла. Про юнацькі роки благовірного Мстислава відомостей не збереглося, проте літописи рясніють опи­сами бойових подвигів князя. За ратну звитягу благовір­ний князь Мстислав був прозваний Удатним. У 1193 та 1203 роках він брав участь у походах проти половців, а у 1212 та 1214 роках – проти лівонських лицарів. Щоб за­безпечити мир із половцями, батько одружив Мстислава з дочкою могутнього хана Котяна.

Благовірний князь Мстислав був мужнім й таланови­тим воїном, прямодушною, не схильною до політичних ін­триг людиною. До його слів прислухались інші володарі.

Сам благовірний князь Мстислав почергово посідав пре­столи Торопця у Смоленській землі та Новгорода Велико­го. Десять років він княжив у Галичині.

У 1205 році Галицько-Волинський князь Роман був підступно вбитий поляками. Галицька земля на довгі роки перетворилася на арену кровопролитних усобиць. Користуючись слабкістю Руської держави, владу в Галичині за­хопили угорці. У 1214 році угорський король Андрій II разом із польським королем Лєшком окупували Галичину. „Того же літа угорський король посади сина своєго в Галичі і церкви перетвори в латинську службу”, – гласить літопис. Угорці силою перетворювали церкви на костели, проганяли православ­них священиків, нищили святині. Це викликало повстання галичан, які не пустили до свого краю легата, надісланого папою Інокентієм III для запровадження унії. Повстання було жорстоко придушено.

Тау 1219 році, за промислом Божим, благовірний князь Мстислав із своєю дружиною увійшов у Галицьку землю і, вигнавши угорські війська, заволодів її столицею. Разом із завойовниками зникли з Галицької землі всі накинуті пута католицизму. Єдиною згадкою про спроби латинізації Га­личини залишився недобудований костел у Галичі, який пізніше добудували як православний храм святого Панте­леймона.

Незабаром наступ об’єднаних польсько-угорських сил примусив благовірного князя Мстислава залишити Га­лич. Уклавши військовий союз із Володимир-Волинським князем Данилом Романовичем і половцями, благовірний Мстислав у 1221 році розгромив угорські війська та повер­нувся на галицький княжий престол. Для зміцнення союзу князь Данило одружився із дочкою благовірного Мстисла­ва Анною.

Благовірний князь Мстислав Удатний був органі­затором походу проти монголо-татар у  1223 році. Під час відомої битви на річці Калці він очолював авангард об’єднаних князівських військ.

У Галичині благовірний Мстислав Мстиславович кня­жив за досить складних обставин. Галицькі бояри визнали владу князя та підкорилися йому, але не залишили давніх намірів взяти управління в свої руки та в різний спосіб інтригували проти Мстислава. Бояри всіляко намагалися розірвати його дружбу з князем Данилом Романовичем.

Так, у 1227 році, під тиском бояр, благовірний князь Мстислав передав владу над Галицькою землею своєму зятю, угорському королевичу Андрію, а сам подався до своєї невеликої волості на південній окраїні Київської зем­лі, в Торчеськ.

У 1228 році, втомлений військовими походами та ін­тригами свого оточення, благовірний князь Мстислав тяжко захворів і побажав прийняти чернечий постриг та схиму. Перед смертю князь щиро жалкував, що залишив Галич “чужинцям”, і навіть збирався відвоювати його для князя Данила, але смерть перешкодила цим намірам. Благовірний князь Мстислав Мстиславович Удатний був похований у Києві, в побудованій на його кошти церкві Святого Хреста.

Нащадки благовірного Мстислава теж уславилися святістю. Його дочка Феодосія (дружина Володимир-Суз­дальського князя Ярослава Всеволодовича), що прийня­ла чернецтво з ім’ям Євфросинія, вшановується у Соборі Новгородських святих. До лику святих причислені також її сини, внуки благовірного князя Мстислава – благовірні князі Александр Невський та Феодор Новгородський.

Пам’ять благовірного князя Мстислава Удатного святкується 4 (17 за н. ст.) жовтня та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Соборами Новгородських та Галицьких святих.

Святитель Петро, ігумен Ратенський, Митрополит Київський і всієї Русі

Святитель Петро був уродженцем Галицько-Волинського князівства і походив із благочестивої сім’ї. Досягнув­ши повноліття, юнак виявив бажання вступити до одного з монастирів на Волині. За побожне життя та неухильне виконання чернечого послуху він був рукоположений у пресвітера.

У монастирі майбутній Святитель навчився писати ікони і робив це з великою майстерністю. Досі православні вшановують написані святителем Петром ікони Божої Ма­тері “Петровську” ы “Новгородську”.

Згодом ієромонах Петро вирішив усамітнитися, і тому, з благословення ігумена, залишив монастир та оселився неподалік Львова на березі ріки Рати, що впадає у Захід­ний Буг (район с. Двірці Сокальського р-ну Львівської об­ласті). Тут він поставив келію для себе, а згодом і невели­ку церкву для братії, що оселялася біля нього. Незабаром поруч з його келією постав Ратенський Спасо-Преображенський монастир.

Святитель Петро, виконуючи обов’язки ігумена Спаської обителі, був для братії дбайливим батьком, повчаючи і словом, і прикладом свого богоугодного життя. Він був на­стільки добрим і милосердним, що жодного подорожньо­го не відпускав без милостині, і коли не мав що подати, то роздавав написані ним образи.

Слава про подвижницьке життя святого Петра дійшла й до могутнього князя Юрія Львовича Галицького, котрий разом із своїми боярами приходив слухати його повчання.

У 1303 році, стараннями князя Юрія, Галицька єпископія піднеслася до рангу митрополії. Це відбулося не випадково. Після повного зруйнування Києва військами хана Батия останній Київський митрополит Максим переніс свою резиденцію з Києва до Володимира-на-Клязьмі. Саме це стало приводом для відокремлення Галицької єпархії та заснування окремої Галицької митрополії. Галицькі митрополити, як і Київські, канонічно підпорядковувалися Константинопольському Патріарху.

Після смерті першого Галицького митрополита Ніфонта князь Юрій Львович відрядив до Константинополя ігумена Ратенського монастиря Петра з проханням поставити його Галицьким митрополитом. Але Патріарх Афанасій поставив його не лише Галицьким, але ще й митрополитом Київським і всієї Русі.

Митрополит Петро жив спочатку у Галичі, а потім у Києві. Останні роки свого життя митрополит Петро провів у Москві, звідки керував церковними справами на території північноруських, київських та галицьких земель. Так син Галицької Русі став першим митрополитом Московським.

Затвердившись на митрополії, Святитель з ревністю та любов’ю піклувався про зміцнення побожності своєї пас­тви. Незважаючи на фізичну слабкість і небезпечне на той час подорожування землями Русі, він невтомно відвідував підвладні єпархії, навчаючи вірних Святої Віри та правил благочестивого життя.

Руська земля тоді ще була в підлеглості у татар, і доб­робут її залежав від волі ханів. У 1313 році на ханський престол зійшов новий хан Узбек, що прийняв магометансь­ку віру. Святитель Петро вирушив до Орди і був ласкаво прийнятий ханом та зумів отримати від нього грамоту, що не лише підтверджувала колишні права духовенства, але й додавала нових.

Теплі дружні стосунки склалися у святителя Пет­ра з князем Московським Іоанном Калитою. Святитель передбачав майбутню велич столиці Північної Русі. Він забажав перенести свою кафедру із спустошеного татара­ми Києва до Москви, де князь Іоанн, з благословення Мит­рополита, у 1326 році заклав новий кам’яний Успенський собор. У цьому ж храмі, біля жертовника, Святитель облаштував свою гробницю.

До блаженної вічності святитель Петро відійшов 21 грудня 1326 року. Мощі Святителя, від яких з часу його поховання здійснилась безліч чудес, нині спочивають в Ус­пенському соборі Московського Кремля. Канонізація свя­тителя Петра, Митрополита Київського і всієї Русі, була здійснена у 1339 році його наступником митрополитом Феогностом.

Після смерті першого Галицького митрополита Ніфонта князь Юрій Львович відрядив до Константинополя ігумена Ратенського монастиря Петра з проханням поставити його Галицьким митрополитом. Але Патріарх Афанасій поставив його не лише Галицьким, але ще й митрополитом Київським і всієї Русі.

Митрополит Петро жив спочатку у Галичі, а потім у Києві. Останні роки свого життя митрополит Петро провів у Москві, звідки керував церковними справами на території північноруських, київських та галицьких земель. Так син Галицької Русі став першим митрополитом Московським.

Затвердившись на митрополії, Святитель з ревністю та любов’ю піклувався про зміцнення побожності своєї пас­тви. Незважаючи на фізичну слабкість і небезпечне на той час подорожування землями Русі, він невтомно відвідував підвладні єпархії, навчаючи вірних Святої Віри та правил благочестивого життя.

Руська земля тоді ще була в підлеглості у татар, і доб­робут її залежав від волі ханів. У 1313 році на ханський престол зійшов новий хан Узбек, що прийняв магометансь­ку віру. Святитель Петро вирушив до Орди і був ласкаво прийнятий ханом та зумів отримати від нього грамоту, що не лише підтверджувала колишні права духовенства, але й додавала нових.

Теплі дружні стосунки склалися у святителя Пет­ра з князем Московським Іоанном Калитою. Святитель передбачав майбутню велич столиці Північної Русі. Він забажав перенести свою кафедру із спустошеного татара­ми Києва до Москви, де князь Іоанн, з благословення Мит­рополита, у 1326 році заклав новий кам’яний Успенський собор. У цьому ж храмі, біля жертовника, Святитель облаштував свою гробницю.

До блаженної вічності святитель Петро відійшов 21 грудня 1326 року. Мощі Святителя, від яких з часу його поховання здійснилась безліч чудес, нині спочивають в Ус­пенському соборі Московського Кремля. Канонізація свя­тителя Петра, Митрополита Київського і всієї Русі, була здійснена у 1339 році його наступником митрополитом Феогностом.

Пам’ять святителя Петра, Митрополита Київського і всієї Русі, чудотворця, святкується 21 грудня (3 січня за н. ст.); 24 серпня (6 вересня за н. ст.); 5 (18 за н. ст.) жовтня; у Неділю перед 26 серпня (8 вересня за н. ст.) із Собором Московських святих; 10 (23 за н. ст.) жовтня із Собором Волинських святих та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Святитель Феогност, Митрополит Київський і всієї Русі

Святитель Феогност, за походженням грек, був возведений на кафедру у 1328 році. Спочатку він прибув до Києва, а звідти – до Москви, яка з часів святителя Петра стала місцем перебування митрополитів всієї Русі. Доро­гою через Волинь він здійснив хіротонію єпископів Володимир-Волинського та Галицького. Із Москви святительФеогност вирушив до Новгорода, Пскова, Полоцька, Смоленська, Чернігова та інших міст, де брав активну участь у вирішенні важливих церковних та державних питань.

У 1342 році святитель Феогност відвідав Золоту Орду. Хан Чанібек вимагав, щоб Руська Церква сплачувала та­тарам данину. Святитель стійко зніс погрози та знущання, опираючись безпідставним вимогам хана. Нарешті Мит­рополиту вдалось переконати хана у неправомірності його наказу. Сплативши ординцям одноразову незначну суму, святитель Феогност повернувся до Москви. Із Орди він привіз ханську грамоту про відміну данини з Церкви.

Багато клопоту завдавали святителю Феогносту цер­ковні справи у західноруських землях, де Польща та Литва намагалися створити окрему митрополію, не пов’язану із митрополією всієї Русі. Благословляючи народ і утверд­жуючи його у Православ’ї, Святитель відвідав Перемишль, Галич та Холм.

Святителю Феогносту довелось звернутися до Кон­стантинопольського Патріарха з проханням скасувати Галицьку митрополію. У своїй грамоті Святитель вказу­вав на давню єдність митрополії на Русі, від якої, на його думку, й надалі “залежить єдність самого ісповіддання віри в народі”. Патріарший Собор у 1347 році скасував попере­дню ухвалу про окремого Галицького митрополита для Малої Русі та вшанував святителя Феогноста титулом Екзарха всієї Русі.

Святитель Феогност увійшов в історію Руської Церкви як видатний церковний та державний діяч. Літописи нази­вали його “великим наставником”. Помер святитель Феогност 14 березня 1353 року і був похований в Успенському соборі Московського Кремля поруч із своїм попередником – свя­тителем Петром Ратенським. Мощі святителя Феогноста були віднайдені у 1471 році.

Пам’ять святителя Феогноста, Митрополита Київсь­кого і всієї Русі, святкується 14 (27 за н. ст.) березня; 27 травня (9 червня за н. ст.); у Неділю перед 26 серпня (8 вересня за н. ст.) із Собором Московських святих; 10 (23 за н. ст.) жовтня із Собором Волинських святих та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Святитель Кипріан, Митрополит Київський і всієї Русі

Святитель Кипріан був болгарином та походив із знат­ної родини Цимблаків. Його батьківщиною була столиця Болгарії місто Тирново. Свої перші чернечі подвиги він здійснював на Афоні, а пізніше перейшов на службу до Константинопольського Патріарха.

У той час польські та литовські правителі Галичини свідомо й цілеспрямовано намагались розірвати усі зв’язки своїх православних підданців з Київською митрополією. В категоричній формі вони вимагали від Візантії створення окремої, незалежної від Києва, Галицької митрополичої ка­федри. Це, за їхніми планами, полегшило б процес окато­личення західноруських єпархій.

1376 року у відповідь на вимоги литовського кня­зя Ольгерда, який погрожував силою примусити пра­вославне населення своєї держави перейти у латинську віру, Патріарх Філофей висвячує святителя Кипріана на митрополита Литовської Русі. Висвячення було здійснено   з   умовою,   що   після   смерті   митрополита Києво-Московського Алексія, святитель Кипріан обійме митрополичу кафедру всієї Русі.

Святитель Кипріан зумів налагодити добрі стосун­ки з Московським Великим князем та з Великим князем Литовським. У 1389 році святителю Кипріану вдалося з’єднати під своїм управлінням Литовську та Києво-Московську митрополії. Він був підтверджений у своєму ти­тулі “Митрополита Київського і всієї Русі”.

Значні зусилля святителя Кипріана були спрямовані на ліквідацію Галицької митрополії, створеної у 1371 році у відповідь на ультимативну вимогу польського короля Казимира Великого. В юрисдикцію Галицького митрополита Антонія входили Галич, Володимир-Волинський, Переми­шль і Холм. Польський уряд розпочав широку акцію ока­толичення православних. Галичину почали колонізувати католицькими поселенцями – поляками, німцями.

Звісно, такий стан речей непокоїв святителя Кипріа­на. Але прийняти всю Галицьку Русь під свій омофор йому так і не вдалося. Проте після смерті Галицького митрополита Антонія святитель Кипріан зумів перевес­ти у свою юрисдикцію Холмську та Володимир-Волинську єпархії, які належали до Литви, а не до Польського королівства. Стараннями святителя Кипріана, Констан­тинопольський Патріарх не призначав нового Галицько­го митрополита і, як раніше, визнавав Святителя митро­политом всієї Русі.

З березня 1390 року постійним місцем перебування святителя Кипріана стає Москва. Під час святительства митрополита Кипріана відбулося перенесення з Володимира-на-Клязьмі до Москви чудотворної Володимирської ікони Божої Матері.

Святитель Кипріан належав до найосвіченіших пред­ставників свого часу, знав декілька мов. Так, приміром, він переклав з грецької мови на слов’янську деякі твори Отців Церкви, виправив слов’янські переклади Псалтиря та бага­тьох богослужбових книг.

Помер святитель Кипріан 16 вересня 1406 року і був похований в Успенському соборі Московського Кремля. Його святі мощі було віднайдено у 1472 році.

Пам’ять святителя Кипріана, Митрополита Київсь­кого і всієї Русі, святкується і 6 (29 за н. ст.) вересня; 27 травня (9 червня за н. ст.); у Неділю перед 26 серп­ня (8 вересня за н. ст.) із Собором Московських святих; 10 (23 за н. ст.) жовтня із Собором Волинських святих та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галиць­ких святих.

Святитель Фотій, Митрополит Київській і всієї  Русі

Святитель Фотій був греком і походив з морейського міста Монемвасія. Юнаком він вступив у монастир, де проходив послух під керівництвом благочестивого старця Акакія. У 1409 році святитель Фотій, вже у сані митропо­лита Монемвасійського, прибув до Константинополя, де вирішувалось питання вибору наступника спочилого Мит­рополита Київського святителя Кипріана. Патріарх Конс­тантинопольський Матфей висвятив святителя Фотія на кафедру всієї Русі.

У вересні 1409 року святитель Фотій у супроводі пос­лів імператора та Патріарха прибув до Києва, де протягом семи місяців знайомився із станом справ у митрополії. Напередодні Великодня 1410 року святитель Фотій прибув До Москви, де займався вирішенням майнових проблем Церкви, що виникли внаслідок татарських набігів та зловживання чиновників. Пізніше, у своєму духовному за­повіті, святитель Фотій згадував, що його перебування на Києво-Московській кафедрі було для нього часом безпе­ревних “скорбот, сліз та ридання”.  У 1412 році, під  час своєї подорожі до Литви, святитель Фотій відвідав Галич.

Особливо важкими для святителя Фотія були стосун­ки з князем Литовським Вітовтом. Більшість підданих Вітовта у Білорусі, на Волині й Галичині були православни­ми. Бажаючи якомога швидше і сильніше відірвати їх від Москви, де перебували Митрополити всієї Русі, Вітовт намагався досягнути висвячення Константинопольським Патріархом самостійного митрополита для Православної Церкви у своїх володіннях. Вітовт дбав не про користь для православних, а про наближення їх до унії з католицькою церквою. Так, у 1415 році, без згоди Константинополя, митрополитом Литовської Русі був висвячений Григорій (Цимблак) – прихильник ідеї унії. В той же час сам Вітовт всіляко сприяв поширенню католицької віри на землях За­хідної Русі. Спроби святителя Фотія розв’язати проблему об’єднання Руської Церкви залишались без успіху і лише примножували його скорботи.

Лише у 1420 році, після смерті Григорія (Цимблака), святителю Фотію вдалося налагодити стосунки з князем Вітовтом, який визнав права Митрополита на управлін­ня Православною Церквою у Литовській державі. Таким чином Білорусь, Волинь і Галичина знову стали частиною митрополії всієї Русі. Святитель Фотій одержав мож­ливість навідувати православні єпархії в Литовсько-Руській державі і управляв ними до кінця своїх днів. У 1421 році святитель Фотій вдруге відвідав Галич та Львів, вирі­шуючи справи Церкви та навчаючи галицьку паству.

Перебуваючи на кафедрі митрополитів Київських і всієї Русі, святитель Фотій відзначився як видатний богослов, учитель благочестя, збирач Руської Церкви, примиритель князів. Помер Святитель 2 липня 1431 року в Москві та був похований в Успенському соборі поруч із своїми попередни­ками. Його святі мощі були віднайдені у 1472 році.

Пам’ять святителя Фотія, Митрополита Київського і всієї Русі, святкується 2 (15 за н. ст.) липня; 27 травня (9 червня за н. ст.); у Неділю перед 26 серпня (8 вересня за н. ст.) із Собором Московських святих; 10 (23 за н. ст.) жовтня із Собором Волинських святих та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Священномученик архідиякон Никифор (Кантакузен), Екзарх Константинопольського Патріарха

Святий Никифор народився у 40-х роках XVIстоліття у Греції. Тривалий час Никифор жив в Італії, де навчався, а потім сам викладав у грецькій школі міста Падуя. Близько семи років він займав посаду проповідника при грецькій церкві святого Марка у Венеції.

Наприкінці 80-х років XVIстоліття майбутній Екзарх повернувся на батьківщину та посів чільне місце в оточен­ні Вселенського Патріарха. Він був рукоположений у ди­якона, а згодом піднесений до протодиякона. У 1588-1590 роках, під час подорожі Патріарха Ієремії до Русі, Ники­фор виконував обов’язки Місцеблюстителя Патріаршого престолу. Після повернення Патріарха у 1592 році (лише за чотири роки до укладення Берестейської унії) його при­значили Екзархом Молдавії та Речі Посполитої.Це призначення було важким випробуванням. Право­славна Церква на території Польщі на той час перебувала у вкрай скрутному становищі. Для успішного виконання свого служіння Екзарху необхідні були не лише блискучі адміністративні здібності й богословська освіченість, але й високі моральні якості та велика особиста мужність.

Одним з перших канонічних діянь нового Екзарха було скликання у серпні 1595 року Собору, який однозначно відкинув можливість унії з Римом. Тоді ж святий Никифор розіслав послання до духовенства західноруських земель, в якому закликав не коритись єпископам-відступникам Іпатію (Потію) та Кирилу (Терлецькому), які підписали акт унії з католицькою церквою.

У 1596 році, незважаючи на перешкоди, що їх чинив уряд польського короля Сигізмунда III, який не бажав допускати грецьке православне духовенство на Собор у Бресті, Никифор прибув на територію свого Екзархату. Поява патріаршого Екзарха на Соборі посилила пози­цію православних: святий Никифор мав на руках грамо­ти Патріарха Ієремії, які дозволяли йому головувати на Помісних Соборах. Патріарх наділив святого Никифора, як “мужа, исполненного всякой науки”, владою головувати на всіх Соборах у межах Вселенського Патріархату і від його імені вирішувати на Соборах всі питання, що стосуються віри та устрою Церкви.

Екзарх Никифор фактично визначив хід і рішення Православного Собору в Бресті, спочатку вивівши його учасників із стану розгубленості, викликаної діями єпископів-зрадників, а потім, без перевищення своїх повнова­жень, поставив справу так, що рішення уніатського собору були позбавлені будь-якого канонічного підґрунтя.

Після Собору святий Никифор продовжив своє пере­бування на землях Західної Русі. Він розумів, що його при­сутність у Речі Посполитій зміцнює лави противників унії.

Він розсилав грамоти, переконуючи тих, хто сумнівався, звільняв священиків від послуху уніатським архієреям.

Дії святого Никифора викликали незадоволення польського короля. Більше того, він наказав заарештува­ти Екзарха, звинувативши його у шпигунстві на користь Туреччини.

У лютому 1597 року у Варшаві відкрився Сейм, на яко­му розглядались питання законності Берестейської унії, висунуті на розгляд представниками православних. Уніати на цьому Сеймі опротестовували рішення Православного Собору в Бресті, звинувачували святого Никифора та ін­ших православних ієрархів у відсутності в них достатніх повноважень для проведення Собору і відлучення єпископів-уніатів від Церкви.

У березні на засідання Сейму прибув святий Никифор. Проте доля Екзарха була вже визначена. Його засудили до ув’язнення у Марієнбурзькій фортеці, де у 1598 році (за іншими даними у 1599) при загадкових обставинах він по­мер. Православні були переконані, що за наказом короля Екзарха Никифора заморили голодом.

Святий священномученик архідиякон Никифор був ка­нонізований Синодом Української Православної Церкви як ревний захисник Православ’я та борець проти унії. Причислення священномученика Никифора до лику святих від­булося 28 жовтня 2001 року у Свято-Георгіївському храмі м. Львова. У 2002 році священномученика Никифора каноні­зував Священний Синод Білоруської Православної Церкви.

Пам’ять священномученика Никифора, Екзарха Патріарха Константинопольського, святкується 6 (19 за н. ст.) жовтня та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Соборами Білоруських та Галицьких святих.

Святитель Мелетій (Пігас), Патріарх Алексанедрійський

Святитель Мелетій (Пігас) народився на острові Крит між 1535-м та 1540-м роками. Навчався майбутній предстоятель Александрійської Церкви в університетах Венеції та Падуї.

Після повернення на батьківщину він прийняв черне­чий постриг в одному з місцевих монастирів та відкрив при ньому школу давньогрецької мови. Згодом, у Синайському монастирі святої Катерини та серед кліру Александрійсь­кої Церкви, Мелетій займався вивченням Святого Письма та церковної догматики.

Глибокі богословські знання Святителя привернули до нього увагу Патріарха Александрійського Сильвестра, який заповів обрати, після своєї смерті, на патріарший пре­стол саме Мелетія. Обрання Святителя на древню кафедру Александрійських Патріархів відбулося у 1590 році.

Святитель Мелетій відзначався благочестивим жит­тям та мудрістю в управлінні. Коли Константинопольсь­ка Патріархія після смерті Ієремії II опинилась у повному занепаді, її Синод, не обираючи нового Патріарха, просив святителя Мелетія прийняти на себе управління їхньою Церквою у сані місцеблюстителя. Святителю вдалося упорядкувати справи Патріархії.

Усе своє життя святитель Мелетій провів у боротьбі з папством. В історію Православної Церкви він увійшов як палкий борець проти латинської пропаганди, що посилю­валась на православному Сході та землях Західної Русі.

Звістка про підготовку деякими церковними ієрар­хами унії з Римом викликала вибух гніву серед руської людності Речі Посполитої. Православні Західної Русі, в тому числі князь Костянтин Острозький, писали Східним Патріархам про небезпеку, яка загрожувала існуванню Православної Церкви на теренах, підвладних польсь­кій короні. У відповідь на ці листи святитель Мелетій надіслав послання, адресовані всім ревнителям Святого Православ’я, із закликом не відступати від віри предків. Свої листи Святитель скерував і покровителю унії поль­ському королю Сигізмунду III.

У серпні 1596 року святитель Мелетій надіслав послан­ня на ім’я князя Костянтина Острозького та інших князів, панів, священиків та “всього хрістоіменитого православного люду” Західної Русі. У цьому посланні Первосвятитель хвалив православних за їхню стійкість у благовір’ї та неприхиль­ність до унії, переконував їх залишатися вірними до кінця. Святитель різко засуджував відступників від Православ’я, роз’яснював хибність католицьких догматів і нововведень, палко висловлювався на захист стражденної Східної Церк­ви. В кінці свого послання святитель Мелетій запропону­вав відступникам покаятись та повернутись у лоно своєї рідної Матері – Православної Церкви, а у випадку їх опо­ру дав православним пораду обрати нового митрополита і єпископів.

Ще більш важливим для православних Західної Русі було те, що святитель Мелетій разом із своїм посланням надіслав до них і свого уповноваженого, протосинкела Александрійської Церкви, колишнього вчителя Львівської братської школи Кирила Лукаріса, який і раніше відвіду­вав Русь з патріаршими посланнями. Кирило Лукаріс був офіційним представником Александрійського Патріарха на Православному Соборі у Бресті.

Сам святитель Мелетій затвердив рішення цього Со­бору, відлучив від Православної Церкви єпископів – прихильників унії та призначив своїми екзархами у Речі Посполитій Львівського єпископа Гедеона (Балабана), архімандрита Кирила (Лукаріса) та князя Костянтина Острозького. Тепер Львівський єпископ охороняв від унії не тільки свою єпархію, але, на прохання православних, ставив священиків і освячував церкви і в тих єпархіях, що прийняли унію.

Святитель Мелетій у своїх посланнях на Русь виз­навав важливу роль православних братств у збереженні Православ’я: “Віми, яко утвержденіє Церкві суть, яже по містех священния братства і яко щит нікій в помощ самой Цекрві”. Саме тому у 1600 році своєю грамотою він утвердив Львівське Ставропігійське братство, з яким підтримував тісні зв’язки через листування.

У спеціальному листі Святитель радив афонському подвижнику, галичанину за походженням, Іоанну Вишенському повертатись на батьківщину, аби своїм автори­тетом принести багато користі у боротьбі проти наступу латинників.

Святитель Мелетій, виявляючи турботу про дотриман­ня церковного уставу, надіслав до Галичини грецькі оригі­нали “Служебника” та “Требника”, які були перевидані церковно-слов’янською мовою у Стрятенській друкарні, заснованій єпископом Гедеоном (Балабаном).

Святитель Мелетій відійшов у вічність 30 вересня 1601 року. Зважаючи на життєвий подвиг та заслуги перед Православною Церквою, за рішенням Священного Сино­ду Александрійської Православної Церкви відбулося його прославлення в сонмі святих.

Пам’ять святителя Мелетія (Пігаса), Патріарха Александрійського, святкується 30 вересня (13 жовтня за н. ст.) та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Со­бором Галицьких святих.

Преподобний Іов (Княгиницький)

Народився Іоанн Княгиницький близько 1550 року у галицькому містечку Тисмениця (нині Івано-Франківська обл.) і походив із багатої шляхетської родини. Освіту здо­бував у монастирській школі в Уневі (нині Львівська обл.) та Острозі. Деякий час він був викладачем у славнозвісно­му Острозькому слов’яно-греко-латинському колегіумі.

За дорученням опікуна колегіуму князя Костянти­на Острозького Іоанн Княгиницький відвідав Святу гору Афон, звідки повернувся у 1603-04 роках. Під час наступ­них відвідин Афону він прийняв чернечий постриг з іме­нем Ієзекіїля і впродовж більш як дванадцяти років подви­зався в одному з афонських монастирів.

Двічі побувавши на Святій Горі та перейнявши її святоотцівські традиції, Преподобний повернувся до Галичи­ни. Постановивши вести аскетичне життя пустельника, він відмовився від запропонованого Львівським єпископом високого сану і прийняв схиму та ім’я Іов. Деякий час пре­подобний Іов жив в Угорниках, де заснував Свято-Михайлівський монастир.

З книжкою та костуром у руці преподобний Іов пішов у гірські околиці села Манява (нині Богородчанський р-н Івано-Франківської обл.) і там, у мальовничому карпат­ському міжгір’ї, збудував собі дерев’яну келію. Сталося це у 1611 році. До старця почали приходити його учні з Угорницького монастиря та духовні чада. А вже у вересні 1612 року священики православного Унівського монас­тиря освятили першу церкву майбутнього монастиря на честь Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Незаба­ром було споруджено ще кілька келій та господарських будівель.

Так був заснований Великий (Манявський) Скит. Цей монастир був не лише надійним притулком для ченців, а й розвинутим культурним, господарським центром Галиць­кої Русі.

Сам настоятель монастиря преподобний Іов весь час, як і на Афоні, проводив у молитві, пості та праці. До ньо­го приходили багаті та бідні, знатні та убогі – за порадою, благословенням та повчанням.

Преподобний був відомий непримиренною позицією щодо поширення унії та католицизму на землях Західної Русі. Блаженний Іов до кінця своїх днів трудився для утвердження Православної віри серед галицького народу. До преподобного Іова зверталися як до авторитетного порад­ника у справах чистоти віри. Настоятелі інших монастирів зверталися до нього за допомогою у налагодженні монас­тирського життя на спільножитійних засадах. Преподоб­ний Іов підтримував дружні стосунки з відомим захисни­ком Православ’я та противником унії афонським ченцем Іоанном Вишенським.

У 1620 році Манявський Скит, за стараннями пре­подобного Іова, одержав Ставропігійське право, що ви­водило його з-під юрисдикції місцевих єпископів й віддавало під безпосередню владу Константинопольського Патріарха.

Останні роки життя преподобний Іов жив у маленькій келії в лісі і проводив час на самоті у молитовному подвигу. Лише інколи великий подвижник переривав своє пустельницьке життя та відвідував сусідні монастирі, навчаючи братію побожному життю та дотриманню чистоти Право­славної віри.

29 грудня 1622 року після прийняття Святих Тайн з молитвою на устах преподобний Іов віддав Богу свою пра­ведну душу. Похований він у Хрестовоздвиженській церк­ві заснованої ним обителі.

Преподобний Іов був канонізований рішенням Свя­щенного Синоду Української Православної Церкви у 1994 році.

Пам’ять преподобного Іова (Княгиницького) свят­кується 29 грудня (11 січня за н. ст.) та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Святитель Арсеній (Еласонський), архієпископ Суздальський і Таруський

Святитель Арсеній ( в миру Апостоліс) народився 1550 року у Фессалії (Греція). Його батько Феодор був свяще­ником, а мати Хрисанфа сестрою Лариського митрополи­та Неофіта та племінницею святого Віссаріона Ларисько­го. Після смерті батька і чернечого постригу матері юним Апостолісом опікувався його старший брат єпископ Стагонський Іоасаф. Юнак одержав чудову освіту і згодом прийняв чернецтво з ім’ям Арсеній. Через кілька днів після постригу митрополитом Лариським Ієремією, майбутнім Патріархом Константинопольським, Арсеній був висвя­чений на ієродиякона. Після смерті брата Іоасафа Арсеній жив у монастирі Дісіку, де у 1579 році став ієромонахом. У 1584 році Арсеній стає архієпископом Еласони та Дімоніка. Сучасники відзначали внутрішню шляхетність та висо­кі моральні риси святителя Арсенія. Серед свого оточення Святитель вирізнявся розумом та освіченістю, літератур­ними здібностями. Саме тому, з благословення Патріарха Феоліпта II, святитель Арсеній очолив посольство, що ви­рушило в 1586 році із Греції в Москву.

Побожний цар Феодор Іоаннович прийняв святите­ля Арсенія та його супутників вельми ласкаво. Святитель вручив цареві патріарші листи та дарунки. Через місяць Феодор Іоаннович відпустив послів назад до Константи­нополя, відправляючи з ними щедру милостиню для пат­ріарха.

На зворотному шляху посольство зробило зупинку у Львові. Тут, при міському храмі Успіння Пресвятої Богоро­диці, здавна існувало православне братство, утворене для того, щоб оберігати православних від латинського впли­ву. Ініціатори створення братства усвідомлювали, що осві­та – найкраща зброя для захисту своєї віри. Тому шкільна справа була під особливою опікою братчиків.

Члени братства і місцевий православний єпископ Гедеон (Балабан) наполегливо просили святителя Арсенія залишитися у Львові і очолити братську школу. Зворуше­ний їх невідступним благанням, Святитель погодився і, відіславши царську милостиню та подарунки до Констан­тинополя, взявся до нового послуху. За час свого перебу­вання у Львові (1586-1588 рр.) святитель Арсеній склав для братської школи, першим ректором якої він був, навчальну програму “Порядок шкільний”. “Порядок шкільний” свя­тителя Арсенія був створений в традиціях грецької школи і став одним з найдавніших шкільних статутів Європи. В основі Статуту була ідея рівності учнів. В ньому наголошувалось, що“багаті над убогими в школі нічим не можуть бути вищими, крім тільки наукою”.    У Статуті зазначалося, що до обіду вчитель повинен навчати учнів не тільки читання та письма, але також граматики, риторики, діалектики, музи­ки, Святому Євангелію та Книгам Апостольським. З усіх цих предметів належало видавати учням записки, тобто рукописні навчальні посібники. Після обіду відбувалося навчання пасхалії, арифметики і церковного співу. Крім того, по суботах після вечірні вчитель повинен був вести бесіди з дітьми, виховуючи у них побожність та поясню­ючи їм християнські обов’язки у стосунках з батьками та ближніми, а в святкові та недільні дні – розкривати зміст свят і євангельських та апостольських читань, що припа­дають для читання в храмах на ці дні. Досить серйозні ви­моги ставилися до вчителя. Він мав бути “благочестивий, розумний, не п’яниця, не блудник…”. “Порядок шкільний” святителя Арсенія став взірцем для статутів інших брат­ських шкіл в Україні, Білорусії та Литві, а очолювана ним школа відіграла важливу роль у житті православної грома­ди Львова.

Святитель Арсеній два роки викладав грецьку та цер­ковно-слов’янську мови у Львівській братській школі і склав для неї двомовну граматику під назвою “Адельфо-тес”, або “Граматика доброглаголиваго єлинословенского языка”. Граматика святителя Арсенія послужила згодом зразком для створення широко відомої на Русі граматики Лаврентія Зизанія і Мелетія Смотрицького.

Наприкінці 1587 року Константинопольський Пат­ріарх Ієремія II надіслав Львівському братству особливу грамоту, в якій благословив як саме братство, так і його школи. Це було схваленням діяльності святителя Арсенія з боку Вселенського Патріарха.

1588 року святитель Арсеній вдруге прибув до Росії з посольством Константинопольського Патріарха Ієремії II. Він брав участь у переговорах із московським урядом з приводу встановлення патріаршества в Росії, а потім у виборах та рукопокладенні першого Патріарха всієї Русі святителя Іова. Під час прощального прийому грецьких послів у царя Феодора Іоанновича він отримав дозвіл за­лишитися у Москві.

Усе подальше життя святителя Арсенія було пов’язано із Росією, де він виконував функції представника Східних Православних Патріархів. Чужинець за походженням і вихованням, він зумів набути на своїй другій батьківщині міцне становище, заслужити повагу всіх, з ким йому дово­дилося спілкуватися. Наприкінці 1596-го – початку 1597 років він стає архієпископом кремлівського Архангельсь­кого собору, активно бере участь у церковному житті Мос­ковської держави. Святитель Арсеній прославився своєю добродійністю. На власні кошти він будує та прикрашає хра­ми, робить численні вклади в російські та грецькі монастирі.

Живучи в Московському Кремлі, поблизу царського палацу, всі роки Смути (період історії Московського царс­тва з 1604-го до 1613 року) він був свідком зміни урядів, народних бунтів, безчинств та пограбувань іноземними завойовниками, бачив страшні пожежі та смерть близьких людей. Рятуючи від неминучого осквернення польськи­ми загарбниками чудотворну Володимирську ікону Бо­жої Матері, святитель Арсеній заховав її у надійному міс­ці. Сам Святитель зазнав найтяжчих випробувань: голод, скруту, хвороби.

Під час недуги уві сні він побачив преподобного Сер­гія Радонезького, який сказав, що лиха вже скоро ми­нуть. Немов на підтвердження істинності пророцтва, Святитель отримав зцілення від хвороби. А незабаром Москва була звільнена від поляків військом князя Димитрія Пожарського та міщанина Кузьми Мініна. На чолі духовенства святитель Арсеній зустрічав війська визво­лителів біля Спаських воріт Кремля з Володимирською іконою Божої Матері.

1613 року у звільненій Москві відбулося обрання та він­чання на царство Михаїла Феодоровича Романова. В уро­чистостях брав участь і святитель Арсеній Еласонський.

Останні роки життя святителя Арсенія пов’язані з Суздалем, де він обіймав кафедру архієпископа. Ставши у 1616 році архієпископом Суздальським і Таруським, він продовжував жити в Москві і переїхав у Суздаль лише через кілька років. Тут Святитель також користувався загальною шаною та любов’ю. Не раз він клопотав перед царем і Патріархом про виділення коштів на відновлення церков, розорених під час Смути, робив щедрі пожертви на монастирі. Незадовго до своєї смерті за наказом Патріарха Філарета він брав участь у дослідженні чудес від Казансь­кої ікони Божої Матері.

Святитель Арсеній помер 29 квітня 1625 року і був похований у Суздальському соборі Різдва Пресвятої Бо­городиці. Одразу після смерті Святитель прославився як чудотворець, біля гробу якого здійснилась безліч зцілень. Перше знайдення мощей святителя Арсенія відбулось у 1668 році. У 1982 році Святителя було прославлено як місцешанованого святого в Соборі Володимирських святих. Вдруге мощі святого були віднайдені 23 серпня 2005 року.

Пам’ять святителя Арсенія Еласонського, архієпис­копа Суздальського і Таруського, вшановується 29 квіт­ня (12 травня за н. ст.); 23 червня (6 липня за н. ст.) із Собором Володимирських святих та у Неділю третю по П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Преподобний Феодосій, ігумен Манявский

Коли і де народився преподобний Феодосій, невідомо. У Манявський Скит він перейшов у 1611 році з Угорницького монастиря в сані диякона. Довідавшись від преподобного Іова (Княгиницького) про його наміри заснувати спільно-житійну обитель, преподобний Феодосій разом із братією почав облаштовувати місце для майбутньої церкви. Преподобний Іов керував двома монастирями – Угорницьким та Скитом. Якщо йому доводилося залишати Скит, обов’язки настоятеля виконував преподобний Феодосій.

У Скиту не було священика, і для звершення Літургії ченці запрошували священика або ієромонаха з сусідніх монастирів. Преподобний Іов бажав мати у Скиту свого священика та просив преподобного Феодосія прийняти священство, але той тривалий час відмовлявся від пропо­зиції старця, вважаючи себе не гідним священного сану. Та у 1613 році преподобний Феодосій погодився і прийняв священство від Моневасійського митрополита Іоасафа.

Завершивши справу заснування нового монастиря, преподобний Іов призначив ігуменом Скита ієромонаха Феодосія, а сам повернувся у свою самітницьку келію, щоб далі продовжувати суворе життя у пості та молитві.

А тим часом під умілим керівництвом преподобного Феодосія Скит успішно розвивався. Преподобний побуду­вав для новоприбулих ченців нові келії, розширив трапез­ну, викопав невеликий став та заклав біля нього млин. Для преподобного Іова він облаштував у лісі нову келію.

За ігуменства преподобного Феодосія було перебудова­но скитську Хрестовоздвиженську церкву. Потрібні кошти преподобний Феодосій одержав від благодійників, які гли­боко поважали преподобного Іова та його наступника.

В часи управління Великим Скитом преподобним Феодосієм йому підпорядковувались 250 монастирів у Львівській та Перемишльській єпархіях, на Буковині й навіть у Молдавії. Монастир отримав ряд привілеїв від польських королів, які юридично підтвердили його влас­ність на землю, право Ставропігії, звільнення від сплати податків.

Після смерті преподобного Іова преподобний Фе­одосій уклав статут для Скитського монастиря (“Завіт духовний”), який суворо регламентував життя у монасти­рі. Весь день ченців був поділений на години богослужіння й години праці. Без дозволу ігумена не можна було вий­ти за межі монастиря, заборонялися зустрічі та розмови з жінками. Статут передбачав вживання лише рослинної їжі, грибів та меду, не дозволялося вживати м’яса, яєць, мо­лочних продуктів. Сам преподобний Феодосій відзначався суворим дотриманням чернечих обітниць, в яких весь час удосконалювався.

Після великих трудів та успіхом увінчаних подвигів преподобний Феодосій, другий ігумен Манявський та сподвижник преподобного Іова (Княгиницького), упокоїв­ся 27 вересня 1629 року. Він був похований поруч із своїм наставником у притворі Хрестовоздвиженського храму.

Преподобний Феодосій був канонізований рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви у 1994 році.

Пам’ять преподобного Феодосія, ігумена Манявського, святкується 27 вересня (10 жовтня за н. ст.) та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галиць­ких святих.

Святитель Петро (Могила), Митрополит Київський і Галицький

Майбутній Митрополит походив із старовинного мол­давського роду Могил, що відзначався глибокою відданіс­тю Православній Церкві. Народився Святитель 21 груд­ня 1596 року в сім’ї господаря Валахії, а потім і Молдавії, Симеона Могили. Через ряд обставин святитель Петро разом із сім’єю переїхав до Львова, де можна було сподіва­тись на підтримку своїх багатих родичів.

Початкову освіту юнак отримав у вчителів школи Львівського православного братства, організованого для захисту та збереження Православної віри. Своє навчання святитель Петро продовжив у Польській академії в Замості, а також вчився у різних навчальних закладах Гол­ландії та Франції. Вільно володіючи грецькою та латинсь­кою мовами, він опанував богословську науку.

Повернувшись до Польщі, молодий воєводич йде на військову службу, бере участь у Хотинській битві 1621 року. Але святителю Петрові, з дитинства вихованому у православному дусі, було не до вподоби іновірне товарис­тво й легковажне військове оточення. Вже тоді душу його обіймало бажання присвятити себе служінню Богу та православному народу, який героїчно боровся за свою волю та віру. Часто відвідуючи Київ, молодий богослов зблизився із митрополитом Іовом (Борецьким). Спілкування з Мит­рополитом остаточно сформувало погляди святителя Пет­ра (Могили) та вказало напрям його подальшої діяльності. У 1625 році він приймає чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі.

У 1627 році тридцятирічний святитель Петро був обра­ний архімандритом Києво-Печерської Лаври. Усім серцем відданий Православній Церкві, наділений твердою волею та рішучим характером, архімандрит Петро вимагав від братії послуху і в той же час був дуже вимогливим до себе, повторюючи, що йому, як настоятелю,“поперед усіх належить бути на чернечому правилі та усякому ділі богоугодному”. Високо оцінюючи значення друкованої православної книги, святи­тель Петро дбав про те, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла чільне місце серед ін­ших друкарень на теренах нинішніх України та Білорусі. Печерський архімандрит вважав, що для успішної бороть­би з утисками єзуїтів та уніатів православному духовенс­тву треба мати відповідну освіту. Об’єднавши Лаврську школу із школою Київського Богоявленського братства у колегію, святитель Петро перетворив її на такий навчаль­ний заклад, який став взірцем для всіх духовних шкіл Русі.

У квітні 1633 року у Львові, де святителя Петра добре знали і поважали, з благословення Константинопольсько­го Патріарха та за згодою польського короля, у присутності православних ієрархів, духовенства, львівських братчиків він був висвячений на Митрополита Київського та Галиць­кого. Возведення у сан Митрополита відбулося в Успенсь­кій церкві Львова, побудованій на кошти батька та дядька святителя Петра – Симеона та Ієремії Могили.

Уся діяльність святителя Петра після його вступу на митрополичу кафедру була спрямована на відновлення та впорядкування життя Православної Церкви. Новий Митрополит зосередив увагу не лише на тому, щоб майбутні пастирі здобували необхідну богословську та загальну ос­віту. Від духовенства він вимагав суворого дотримання ка­нонічних правил. Митрополит пильно стежив за життям кожної єпархії, призначаючи на відповідальні церковні по­сади людей, здатних гідно служити зміцненню Православ’я та охороняти свою паству від згубного впливу уніатської пропаганди.

Святитель Петро є автором одного з найвидатніших творів богословської літератури XVII століття. Його “Катехизис”, або “Православне Ісповідання Кафоличної і Апостольської Церкви Східної” мав велике значення не лише для Руської Церкви, але й для усього Вселенського Православ’я.

Святитель Петро уклав унікальний за своїм змістом “Требник” та мав намір видати житія святих, шанованих Православною Церквою. Здійснюючи архіпастирські візити, святитель Пет­ро відвідував Галичину. Так, навесні 1633 року ігумен Крехівського монастиря Іоїль звернувся до святителя Петра Могили з проханням освятити нову Преображенську церкву. Митрополит відвідав Крехівський монастир, освятив новозбудований храм і благословив намір звести церкву на честь святителя Миколая.

Недовго, лише чотирнадцять років, з Божої волі су­дилось пробути святителю Петру на Київській кафедрі. Напружена праця та невсипуща боротьба з ворогами Пра­вославної Церкви вичерпали сили її Первосвятителя. Від­писавши своє майно на побудову нових храмів та шкіл, на Софійський собор та Лавру, високодостойний Архіпастир відійшов до Господа в ніч на 1 січня 1644 року. Згідно із заповітом, тіло його було покладено у Великій церкві Киє­во-Печерської Лаври.

У грудні 1996 року, за рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви, великого церковного та громадського діяча України Митрополита Київського і Галицького Петра (Могилу) було приєднано до сонму святих. Святитель Петро (Могила) канонізований також Румунською Православною Церквою та Православною Церквою Молдови.

Пам’ять святителя Петра (Могили), Митрополита Київського і Галицького, святкується 31 грудня (13 січня за н. ст.) та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собо­ром Галицьких святих.

Преподобний Іов, ігумен Почаївський

Іоанн Залізо, майбутній ігумен та чудотворець Почаївський, народився близько 1551 року на Покутті у Гали­чині (Коломийщина) у заможній шляхетській сім’ї. Коли хлопцеві виповнилося десять років, він став послушником Угорницького Спаського монастиря, в якому після відбут­тя послуху став ченцем з ім’ям Іов. Вже в молодому віці він дивував всіх чернечими подвигами, а коли досяг повноліт­тя, був висвячений у ієродиякона, а після того – у ієромо­наха. У ЗО років преподобний прийняв схиму.

Близько 1584 року завдяки добрій славі преподобний Іов був запрошений князем Костянтином Острозьким на посаду ігумена Лубенського монастиря на Волині. Цим монастирем він керував близько 20 років, у тяжкі часи, коли польський уряд почав нав’язувати православним Західної Русі унію з Римом. Під духовною опікою преподобного Іова у монастирі діяло братство, яке відстоювало права православних.

Десь на межі XVI-XVII століть преподобний Іов ви­рішив здійснити свій давній намір – віддатися молитвам та роздумам у спокійному, тихому місці. Він звернув ува­гу на Почаївську гору “здавна світлістю чудес многих осяяну”. Незабаром братія обрала преподобного Іова ігуменом, і на цій посаді Преподобний пробув близько п’ятдесяти років, до самої своєї смерті. Він запровадив у монастирі черне­чий устав преподобного Феодора Студита, упорядкував щоденне життя монастиря, започаткував регулярні богослужіння. За часів ігуменства преподобного Іова слава про монастир, де перебували чудотворна ікона Божої Матері та відбиток її святої стопи, поширилася по всьому Православному світу. Сам ігумен був відомий як скромна і добра людина, великий аскет та подвижник. Часто, заховавшись від світу у маленькій печері, він довго і гаряче молився. До того ж він був зразком працьовитості: власними зусилля­ми він виростив навколо обителі сад та викопав глибоку криницю і два ставки.

Після смерті покровительки монастиря Анни Гойської її онук і спадкоємець Андрій Фірлей пограбував монастир і навіть забрав звідти чудотворний образ Божої Матері. Більше ніж 25 років преподобному Іову довелося судитися з Фірлеєм, щоб повернути святиню. Але ще до завершення судової справи, з Божою допомогою, чудотворний образ було повернено до монастиря, а згодом, за рішенням суду, було повернено й вкрадене майно.

Преподобний займався літературною діяльністю та заснував у монастирі друкарню, в якій видавалися книги духовного змісту. В 1620 році преподобний Іов брав участь у Київському Соборі, що постановив “твердо стояти в Православній вірі Східній, навіть не думати про відступлення до унії… і до того ж нахиляти весь православний народ”. Під цією постановою стояв підпис: “Іоанн Залізо, ігумен Почаївський”.

У 1649 році завдяки преподобному Іову побожні Федір та Єва Домашевські зробили щедрий внесок на користь монастиря. На їхні кошти у Почаївському монастирі була збудована нова мурована церква на честь Пресвятої Трой­ці, в якій і зберігався чудотворний образ Божої Матері.

Упокоївся преподобний Іов 28 жовтня 1651 року, коли йому виповнилося сто років. Мощі його були віднайдені 1659 року Київським митрополитом Діонісієм.

У 1675 році турки оточили Почаївський монастир. На третій день облоги, під час читання акафіста, над монасти­рем з’явилася Сама Цариця Небесна, перед якою на колі­нах молився преподобний Іов. Турки відступили. Святиню було врятовано.

У 1721 році Почаївським монастирем заволоділи уніа­ти. Чудотворну ікону Божої Матері вони шанували, але доступ паломників до мощей Преподобного припинили. Проте через 20 років чудеса преподобного Іова змусили уніатів допустити віруючих до святині.

У 1831 році уніати Волинського краю були возз’єднані з Православною Церквою. Мощі Преподобного знову були урочисто відкриті для поклоніння, а Почаївський монастир було проголошено Лаврою.

Пам’ять преподобного Іова, ігумена Почаївського, святкується 28 жовтня (10 листопада за н. ст.); 28 сер­пня (10 вересня за н. ст.); 10 (23 за н. ст.) жовтня із Собором Волинських святих та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Святитель Досифей (Досифтей), Митрополит Сучавський і всієї Молдавської землі

Святитель Досифей (в миру Димитрій Баріле) наро­дився 1624 року в Молдавії. Благочестиві батьки нама­галися забезпечити сину належну освіту та виховання. За сприяння Митрополита Київського святителя Петра (Могили) юний Димитрій навчався у школі при монасти­рі Трьох Святителів у Яссах, а пізніше у школі Львівсько­го православного братства, де вивчав богослов’я, латинь, грецьку, церковно-слов’янську, румунську, польську та єврейську мови.

Освічений, скромний, смиренний юнак став послушни­ком, а у 1649 році прийняв чернечий постриг у монастирі Побрата. Згодом, зваживши на чесноти та подвижницьке життя, братія обителі обирає ієромонаха Досифея (Досифтея) своїм духівником та настоятелем.

У 1658 році Досифей був обраний єпископом Хушським, а з 1659 року – єпископом Романським. Посівши ар­хієрейську кафедру, він залишався прикладом смирення та терпіння, сприяв відновленню багатьох храмів та мо­настирів.

У 1671 році святитель Досифей став Митрополитом Сучавським і всієї Молдавської землі. Та вже у 1673 році Святитель був вимушений залишити батьківщину через військові дії Османської імперії та польського короля Яна Собеського на території Молдавії. Митрополит переїхав до Речі Посполитої, де перебував до 1675 року.

Після свого повернення святитель Досифей зробив значний внесок у розвиток молдавської культури та духов­ності. У 1681 році за сприяння Московського Патріарха Іоакима він відновив книгодрукування у Молдавському князівстві.

Святитель Досифей сприяв впровадженню румунської мови у богослужбове життя Молдавської Церкви. Митро­полит перекладав церковну літературу на румунську мову, зокрема здійснив віршований переклад “Псалтиря”. Його перу належить чотири томи “Житій святих”.

Аскет і молитвеник, святитель Досифей відвідував монастирі, скити та окремих ченців-самітників по всій єпархії, задовільняв їхні потреби та навчався у них подвижництву.

Особливо шанував святитель Досифей мощі святого великомученика Іоанна Нового, які за його наказом були перенесені в собор міста Ясси. У неспокійні часи Святи­тель влаштовував величні хресні ходи з мощами святого для піднесення духу земляків.

Прагнучи звільнення Молдавії від турецького поне­волення, святитель Досифей очолив групу молдавських бояр, що прагнули зближення з єдиновірною Росією. За його участі у 1674 та 1684 роках проходили переговори про перехід Молдавського князівства в російське під­данство.

Влітку 1686 року війська короля Яна Собеського роз­грабували молдавські землі та захопили у заручники свя­тителя Досифея разом із мощами Іоанна Нового та скарб­ницею митрополії. Так Святитель потрапив у Галичину. Спершу місцем його перебування було місто Стрий, а з 1691 року – галицька резиденція Яна Собеського – місто Жовква поблизу Львова.

Перебуваючи у полоні, Святитель не полишив звичних для нього подвигів посту, молитви та благодійництва. У своїх листах Святитель висловлював сподівання на повернення до спустошеної війнами батьківщини.

Саме в Жовкві, біля мощей глибокошанованого ним великомученика Іоанна, 30 листопада 1693 року смирен­ний Архіпастир Молдавської землі відійшов у вічність та був похований у місцевому монастирі Різдва Христового.

Труди святителя Досифея як церковного та державно­го діяча затвердили пам’ять про нього у церковній та світ­ській історії Молдавії та всієї Румунії. Зважаючи на це, рішенням Священного Синоду Румунської Православної Церкви від 14 жовтня 2005 року святителя Досифея (Досифтея) було прославлено в лику святих.

Пам’ять святителя Досифея (Досифтея), Митропо­лита Сучавського і всієї Молдавської землі, святкується 30 листопада (13 грудня за н. ст.) та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Святитель Павел (Конюшкевич), митрополит Тобольський і Сибірській

Святитель Павел (в миру Петро Конюшкевич) народив­ся 1705 року в родині міщанина галицького міста Самбора. Його батьки належали до тих, хто, не дивлячись на переслі­дування, гоніння та навіть загрозу смерті, залишалися вірни­ми Православній Церкві та рідним звичаям. Саме тому вони прагнули дати синові виховання в істинно православному дусі. Навчався майбутній Святитель, а потім і сам викладав, у Київській Академії – учбовому закладі, що уславився ві­ковою боротьбою за Православ’я. Після закінчення навчан­ня (1733 року) Петро Конюшкевич був пострижений у монашество з іменем Павел. До останніх днів Святитель зберіг особливу любов до Києво-Печерської Лаври, де він прохо­див свій перший чернечий послух.

У 1741 році ієромонах Павел був викликаний з Киє­ва до Москви, де обійняв посаду проповідника при Мос­ковській Академії. У 1743 році святитель Павел перейшов до Новгородської єпархії, де у 1744 році став архімандри­том Юр’ївського монастиря. На цій посаді Святитель пере­бував 14 років. Об’єктом його турботи було підтримання зовнішнього та внутрішнього благоустрою монастиря, заснованого Київським князем Ярославом Мудрим.

Архімандритом Юр’ївського монастиря святитель Павел залишався до 1758 року, коли став митрополитом Тобольським. Вирушивши з Петербурга до місця свого нового призначення у червні, святитель Павел прибув до Тобольська лише в листопаді. Дорогою Святитель жертву­вав свої кошти на новозбудовані церкви, допомогу бідним та арештантам.

Святитель став опікуном монастирів та семінарій, ор­ганізатором місіонерської діяльності серед старообрядців та ідолопоклонників, які жили у межах Тобольської єпар­хії. В роки перебування святителя Павла у Тобольську було збудовано 20 кам’яних храмів. Святитель опікувався вдовами та сиротами. Суворий до себе, святитель Павел завжди переслідував неправду, гординю та порушення цер­ковної дисципліни серед підлеглого духовенства.

Митрополит Тобольський був відкритим противником вилучення церковних маєтків, яке активно проводив уряд імператриці Катерини II.

Зусилля святителя Павла навести лад у єпархії викли­кали скарги невдоволених. До того ж, до митрополи­та Тобольського ворожо ставились сама імператриця та обер-прокурор Святішого Синоду Мелісіно. Святителя викликали у Синод для розгляду скарг на нього. Прибув­ши у 1768 році до Москви, митрополит Павел, здоров’я якого було підірвано суворим кліматом Сибіру та скорбо­тами, подав прохання про звільнення його на покій у Киє­во-Печерську Лавру, яку так гаряче любив. Члени Синоду були задоволені таким швидким завершенням справи, а імператриця затвердила рішення Синоду.

У стінах Лаври, під покровом Божої Матері і преподоб­них отців Печерських, владика Павел, витрачаючи власні кошти на потреби обителі, у пості та молитві готувався до відходу у вічність. Два роки провів Святитель у суворих чернечих подвигах, оточений загальною любов’ю та ша­ною. Помер святитель Павел 4 листопада 1770 року. Через 57 років після поховання виявилося, що мощі Святителя збереглися нетлінними. З того часу вони відкрито почивали в усипальниці під Стефанівським приділом Великої Лаврської Успенської церкви. Біля гробниці святителя Павла здійснилося безліч чудесних зцілень, про що свідчать відповідні записи у лаврських хроніках. З усіх куточ­ків Русі до Лаври надходили листи з проханням відслужи­ти панахиду біля гробниці подвижника та з оповідями про чисельні зцілення та явлення милості Божої по молитвах Святителя.

У 1914-1918 роках піднімалося питання про каноніза­цію святителя Павла. Собор Руської Православної Церкви 1917-1918 років постановив зібрати додаткові відомості про життя подвижника, але цьому перешкодив більшови­цький переворот. У 1984 році, з благословення Святішо­го Патріарха Пімена, святителя Павла Тобольського було прославлено у Соборі Сибірських святих, а у 2001 році, за рішенням Священного Синоду Руської Православної Церкви, його було причислено до Собору Галицьких свя­тих. Загальноцерковне прославлення святителя Павла було звершено у червні 2008 року.

Після зруйнування у 1943 році лаврського Успенського собору мощі святителя Павла майже 60 років перебували під його руїнами. Зараз вони почивають у Дальніх Печерах Києво-Печерської Лаври, а їх часточка знаходиться у Свя­то-Успенському храмі міста Самбора.

Пам’ять святителя Павла (Конюшкевича), мит­рополита Тобольського і Сибірського, святкується 4 (17 за н. ст.) листопада; 10 (23 за н. ст.) червня із Собором Сибірських святих та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Святий праведний Алексій Товт

Сповідник Православ’я отець Алексій Товт народив­ся 1853 року в сім’ї греко-католицького священика неда­леко від східнословацького міста Пряшева. На той час Карпатська Русь (теперішні Закарпатська обл., частина східної Словаччини, Угорщини та північної Румунії) вхо­дила до складу Австро-Угорської імперії.

Початкову освіту отрок здобув вдома у своїх благо­честивих батьків та в місцевих загальноосвітніх школах. Він успішно закінчив богословську семінарію в Пряшеві і 1879 року був висвячений на греко-католицького свяще­ника. Незвичайні здібності юнака привернули увагу керів­ництва уніатської церкви – він призначається радником єпископа та професором Пряшівської семінарії, де читає лекції з церковного канонічного права. Незабутніми для отця Алексія залишались дні його юності, коли він бував на Буковині і мав можливість насолоджуватися красою та величчю православного богослужіння.

Наприкінці XIX – початку XX століття через загальне зубожіння, злидні та голод відбувалася масова еміграція населення Галичини, Буковини та Закарпаття до заокеанських країн.

В листопаді 1889 року отець Алексій, який на той час вже був вдівцем, переїздить до Сполучених Штатів Аме­рики, де на прохання карпаторусів-уніатів займає парафію у Міннеаполісі (штат Пенсільванія). Тут отець Алексій го­ловує на зборах уніатських священиків, що прибули з Га­личини та Карпатської Русі. Діяльність нового священика не подобалась римо-католицькому єпископу, в юрисдикції якого знаходились карпаторуські уніатські парафії. Щира проповідь східного обряду дратувала єпископа, він викли­кав отця Алексія до себе й дав низку вказівок, зміст яких полягав у реалізації давніх планів папського Риму – пов­ного окатоличення карпаторусів.

Під час однієї такої аудієнції отець Алексій зайвий раз переконався, що священику грецького обряду нічого шукати у католицькій церкві. Суперечка з католицьким єпископом дала йому можливість добре поміркувати та прийняти рішення про вихід з юрисдикції папи Римського і возз’єднання з Святою Православною Церквою – Церк­вою святих рівноапостольних Мефодія та Кирила, рівно­апостольного князя Володимира, Церквою своїх предків.

Святий Алексій з великим успіхом проповідував Пра­вославну віру серед своїх парафіян. Вже у лютому вони уповноважують отця Алексія вести переговори з право­славним єпископом міста Сан-Франциско Володимиром (Соколовським) про приєднання їх парафії до складу його єпархії. 25 березня 1891 року, у Неділю Торжества Православ’я, єпископ Володимир відвідав Міннеаполіс та прийняв отця Алексія з паствою у лоно Православної Церкви. А 31 грудня того ж року в Гавлетоні відбувся з’їзд уніатських священиків, який також ухвалив рішення при­єднатися до Святої Православної Церкви.

1893 року отець Алексій доручає парафію у Міннеаполісі архімандриту Севастіану, а сам стає настоятелем уніатського храму у місті Вілкес-Барі (штат Пенсільванія). Тут він також возз’єднує із Святим Православ’ям нову паству та будує прекрасний храм Воскресіння Христово­го. У наступні роки свого життя отець Алексій об’їздив з місіонерською метою багато карпаторуських колоній, ма­ючи на меті навернення до істинної Віри єдинокровних братів. Його трудами у місті Саут-Кейнані був заснований монастир в ім’я святителя Тихона Задонського.

Отець Алексій був не лише добрим місіонером, про­повідником Слова Божого, стійким охоронцем істин Пра­вославної Церкви, але й чудовим письменником. Його перу належить багато книг і брошур, а книжка “Де шука­ти правду?” видавалась масовими тиражами в Америці та Європі.

Святому Алексію було запропоновано прийняти єпис­копський сан, щоб стати архіпастирем карпаторусів Аме­рики, але він відмовився через стан здоров’я, назавжди залишившись “батьком Американської Русі”. У США невтомною працею отця Алексія з Матір’ю-Церквою возз’єдналось до 29 тисяч осіб – уніатського духовенства та мирян-емігрантів з Карпатської Русі та Галичини.

Відійшов отець Алексій в обителі небесні 7 травня 1909 року і був похований біля вівтарної стіни храму монастиря святителя Тихона Задонського. У 1994 році Автокефальна Православна Церква Америки канонізувала отця Алексія. Його святі мощі знайдені нетлінними, а їх часточка знахо­диться у Свято-Георгіївському храмі м. Львова.

Пам’ять праведного Алексія Товта святкується 24 квітня (7 травня за н. ст.); у Неділю після пам’яті рів­ноапостольних Мефодія і Кирила із Собором Карпато­руських святих та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Священномученик Максим Сандович

Народився священномученик Максим 1 лютого 1886 року в селі Ждиня Горлицького повіту, на Підкарпатті, у сім’ї лемків-уніатів Тимофія та Христини Сандович.

Навчаючись у гімназії містечка Нови-Сонч, юний Мак­сим виявив глибоку побожність та бажання стати ченцем у монастирі з найсуворішим уставом. Після 4-го класу гімназії юнак вирушив до Крехівського василіанського монастиря, де цілковито розчарувався в уніатстві. Викло­потавши собі документи, Сандович відбув на Волинь у Почаївську Лавру. Тут він познайомився з архієпископом Волинським Антонієм (Храповицьким) та архімандритом Віталієм (Максименко). За їхньою порадою та благосло­венням майбутній священномученик вступив до Жито­мирської духовної семінарії та успішно закінчив її. У 1911 році він був рукоположений у священика. Від пропозиції владики Антонія прийняти парафію на Волині отець Мак­сим відмовився і разом із дружиною Пелагією повернувся у рідні Карпати.

На початку XX століття у Галичині спостерігався про­цес повернення уніатських парафій до Православ’я. Особ­ливо масовим був цей рух на Лемківщині. Отець Максим належав до тих, хто почав будити свій народ від багатовіко­вого духовного сну, хто заговорив про Русь і Православ’я: “Наша батьківщина – історична Русь. Віра наших батьків, «руська віра» – Православ’я”. Це, зрозуміло, не могло спо­добатись ні уряду Австро-Угорщини, ні папському Риму. Почалися жорстокі гоніння та переслідування.

Про умови, в яких доводилося здійснювати пастирську діяльність, отець Максим Сандович писав так: “Мені було заборонено здійснювати богослужіння. Спочатку мене по­карали одноденним арештом та сплатою штрафу у 400 крон. Однак я продовжував виконувати священицькі функ­ції. Молитовний будинок, де я здійснював богослужіння, був опечатаний. Я служив Літургію в іншому будинку. Ксьондз Киселевський зробив донос, що під час богослужіння горять свічки. Мене покарали 30-денним арештом, а селян, котрі тримали у руках свічки, кількаденним арештом.

Померла православна парафіянка. На кладовищі вико­пали могилу, але ксьондз Кисилевський наказав вночі заси­пати її. Наступного дня православні знову викопали могилу. Коли почалися похорони, ксьондз Киселевський не хотів пус­кати процесію на кладовище. Коло нього стояли учні народ­ної школи і жандарми… Староство видало циркуляр, який забороняв будь-які зібрання у селі Граб і його околиці, начеб­то через скарлатину. Я знав, що той циркуляр був виданий проти моєї пастирської діяльності. Про це свідчить на­ступний факт: у той же час уніатська церковна влада вла­штувала у Грабі «місію», на яку прибуло 12 уніатських свя­щеників, і для них не було ніякої скарлатини”.

Незабаром, у березні 1912 року, за доносом місцевого вчителя, отця Максима заарештували та у кайданах від­провадили до львівської тюрми. У в’язниці його відвідав посланець уніатського митрополита Андрія Шептицького, який запропонував приєднатися до унії в обмін на звіль­нення. Отець Максим рішуче відкинув таку пропозицію.

Після двох тяжких років ув’язнення отця Максима було звільнено. Незважаючи на підірване здоров’я, він продовжував своє пастирське служіння. Та вже у серпні 1914 року разом із батьками, братом та дружиною отця Максима заарештували знову. Родина Сандовичів опини­лася у повітовій горлицькій тюрмі, де отець Максим при­йняв мученицьку смерть за Святу Православну віру. Без суду і слідства, на очах батьків та вагітної дружини, він був застрелений австрійським офіцером. Останніми словами отця Максима були: “Най живе Святе Православ’я! Най живе русинський народ”.

Лише у 1922 році рідним отця Максима дозволили перепоховати тіло мученика у рідному селі Ждиня. Право­славні лемки завжди вважали отця Максима Сандовича народним героєм та своїм духовним провідником. На його честь складались пісні та писались вірші. У лемківських оселях можна було зустріти невеличкі портрети-іконки отця Максима. Після Другої Світової війни ікони мучени­ка почали з’являтися у православних храмах. Місце похо­вання отця Максима стало центром паломництва для лем­ків декількох поколінь.

Священномученик Максим Сандович був канонізо­ваний Польською Автокефальною Православною Цер­квою у 1994 році. 2007 року мощі святого були урочисто перенесені з родинного кладовища до Свято-Троїцького храму міста Горлиці (Польща).

Пам’ять священномученика Максима Сандовича святкується 24 серпня (6 вересня за н. ст.); у Неділю після пам’яті рівноапостольних Мефодія і Кирила із Собором Карпаторуських святих та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Священномученик Іоанн (Поммер), архієпископ Ризький і Латвійський

Яніс (Іоанн) Поммер народився 1876 року на хуторі Ілзессала Праулієнської волості у сім’ї благочестивого пра­вославного селянина-латиша. Хлопчик виховувався в ат­мосфері любові до храму, молитви та повсякденної праці.

Після навчання у сільській школі юний Яніс здобував знання у Ризькій Духовній школі, а згодом вступив до Ду­ховної семінарії. У 1900 році, після успішного завершення навчання у семінарії, він вступив до Київської Духовної Академії. Одержавши благословення святого праведного Іоанна Кронштадтського, майбутній подвижник Латвій­ської землі прийняв чернечий постриг. Чернечі подви­ги ієромонах, а пізніше архімандрит, Іоанн поєднував із викладацьким послухом у Чернігівській, Вологодській та Віденській семінаріях.

У 1911 році архімандрит Іоанн став єпископом. Усюди, де здійснював своє служіння владика Іоанн, він відчував палку віддану любов своєї пастви та ненависть ворогів Цер­кви Христової. У 1912 році він став єпископом Слуцьким, вікарієм митрополита Мінського. Згодом владику Іоанна перевели до Одеси, а у 1913 році він обійняв Приазовську кафедру у Таганрозі.

Саме у цих краях проживало багато галичан, які у 1915 році разом із російськими військами, що відступали із Західної України, були вимушені покинути рідні землі. Уніатські священики, інтелігенція та селяни рятувались від утисків з боку австро-угорської влади за свою прихиль­ність до Православ’я.

Милосердна любов владики Іоанна поширювалась не лише на його паству, але й на тих, хто
страждав поза спасительною огорожею Православної Церкви. Співчутливе ставлення та дієва допомога біженцям із Галичини не лише по­легшували їхнє становище, але й спонукали багатьох з них до усвідомленого переходу в лоно Православної Церкви.

З вересня 1917 року, з благословення святителя Тихона, Святішого Патріарха Московського і всієї Русі, владика Іоанн почергово очолював Тверську та Пензенську кафед­ри, які потерпали від єресей та розколів. З Божою допо­могою мудрому Архіпастирю вдалося налагодити справи у цих єпархіях.

У 1920 році Собор Латвійської Православної Церкви, яка знаходилась у вкрай скрутному становищі, обрав вла­дику Іоанна архієпископом Ризьким.

Святіший Патріарх Тихон надав Латвійській Церкві широку автономію. Святитель Іоанн зумів досягнути на­дання Православній Церкві у Латвії державного статусу, її забезпечення із державної скарбниці. Трудами владики Іоанна православні росіяни, латиші, українці, білоруси, ес­тонці, німці жили у злагоді та любові зі своїм Архіпастирем і між собою. Зусиллями Святителя було відновлено діяль­ність Духовної семінарії Латвійської Православної Церк­ви, збудовано та освячено десять храмів, отримано дозвіл влади на будівництво нових церковних споруд.

Все життя і подвижницька праця святителя Іоанна як Архієпископа та державного діяча були скеровані на служіння Церкві, своїй рідній Латвії та простому люду.

Народ, підтримуючи свого Архіпастиря, неодноразово обирав його депутатом Сейму Латвії. Смиренний, лагід­ний, святитель Іоанн на засіданнях Сейму перетворювався на грізного викривача послідовників безбожного вчення, яке загрожувало не лише Православній Церкві, але й усім мешканцям Латвії. Відповіддю на непохитну позицію Вла­дики були брудні наклепи, погрози та спроби фізичного знищення.

Мученицька смерть спіткала владику Іоанна на ар­хієрейській дачі під Ригою, де він усамітнювався для мо­литви та відпочинку. Це сталося в ніч на 12 жовтня 1934 року. Після жорстоких катувань вогнем вбивці застрелили святителя Іоанна та підпалили будинок.

Смерть улюбленого Архіпастиря стала спільним горем для всіх народів Латвії, а його могила стала місцем палом­ництва.

Прославлення священномученика Іоанна (Поммера), архієпископа Ризького і Латвійського, було здійснено у 2001 році, згідно з рішенням Священного Синоду Руської Православної Церкви, а в жовтні 2003 року було віднайде­но його святі мощі, які тепер перебувають у кафедрально­му соборі Різдва Христового міста Риги.

Пам’ять священномученика Іоанна (Поммера), архіє­пископа Ризького і Латвійського, святкується 29 вересня (І2 жовтня за н. ст.); у Неділю після 25 січня (7 лютого за н.ст.) із Собором новомучеників та ісповідників Руських та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Соборами Бі­лоруських і Галицьких святих.

Священномученик Александр Хотовицький

Майбутній священномученик отець Александр Хотовицький народився 11 лютого 1872 року в місті Кременець (нині Тернопільська обл.). Благочестиві батьки дали юна­кові добре християнське виховання та виплекали у ньому любов до Православної Церкви та народу Божого.

Освіту юний Александр здобував у Волинській духов­ній семінарії, де ректором був його батько, та Санкт-Петербурзькій Духовній Академії, яку він закінчив магістром у 1895 році. “

Після закінчення навчання Александр Хотовицький був скерований на місіонерське служіння до Алеутсько-Північно-Американської єпархії. Після одруження він був рукоположений у сан диякона, а незабаром, у 1896 році, – у пресвітера. Рукоположення звершив єпископ Алеутський Миколай (Зіоров), який відзначав особливу порядність та високу релігійність отця Александра.

Молодий священик став настоятелем Свято-Мико­лаївського храму у місті Нью-Йорку. З 1898 по 1907 рік отець Александр здійснював пастирське служіння під омо­фором святителя Тихона, майбутнього Патріарха Мос­ковського і всієї Русі. Святитель Тихон високо цінував благочестя, дар пастирської любові і всебічну освіченість отця Александра.

Діяльність отця Александра Хотовицького у Сполуче­них Штатах Америки була досить широкою і плідною: він з успіхом здійснював місіонерське служіння серед емігрантів-уніатів, вихідців з Галичини та Карпатської Русі, був одним з найближчих помічників архіпастирів православ­ної Америки, репрезентуючи Православну Церкву в аме­риканських релігійних установах.

Місіонерська діяльність отця Александра була пов’язана з багатьма труднощами та скорботами. Так, під час однієї зустрічі з емігрантами-уніатами, на якій отець Александр намагався переконати єдинокровних братів у необхідності зречення унії з папським Римом та повернен­ня до батьківської віри – Православ’я, на нього було здій­снено напад і жорстоко побито.

Стараннями отця Александра були створені право­славні парафії у Філадельфії, Юнкерсі, Панайку та інших містах Північної Америки. Парафіянами цих храмів були православні, яких доля закинула до Нового Світу, навер­нені з уніатства галичани, русини та вихідці з протестантів, які приєдналися до Православної Церкви.

Отець Александр брав активну участь у створенні єпархіального Православного товариства взаємодопомоги, яке надавало матеріальну допомогу австрійським русинам, македонським слов’янам, а також російським полоненим у японських таборах.

Зусиллями отця Александра у Нью-Йорку, на місці ма­ленького Свято-Миколаївського храму, було зведено чудо­вий кафедральний собор, який став справжньою окрасою міста.

З 1914 по 1917 рік отець Александр ніс священицьке служіння у Фінляндії та був вірним помічником архієпис­копа Сергія (Старогородського), майбутнього Патріарха всієї Русі. Великих зусиль докладав отець Александр для того, щоб захистити православних карел від утисків з боку фінів-лютеран.

У серпні 1917 року протоієрей Александр Хотовицький був переведений до Москви з призначенням на посаду ключаря кафедрального собору Христа Спасителя. З цього часу пастирське служіння отця Александра супроводжува­лось багатьма скорботами та небезпекою. Декілька разів священика заарештовували. Його звинувачували у контрреволюційній діяльності: викладанні дітям Закону Божо­го, у спротиві вилученню церковного начиння та намаганні зберегти святині храму. Отця Александра неодноразово за­суджували до ув’язнення, заслання та позбавлення грома­дянських прав.

Восени 1937 року отця Александра вкотре заарешту­вали. Жодних документальних даних про його подальшу долю немає, проте більша частина усних повідомлень свід­чить про його мученицьку кончину. Місце поховання отця Александра невідоме.

Священномученик протопресвітер Александр Хотовицький був канонізований Архієрейським Собором Русь­кої Православної Церкви у 1994 році.

Пам’ять священномученика Александра Хотовицького святкується 21 листопада (4 грудня за н. ст.); 10 (23 за н. ст.) жовтня із Собором Волинських святих; у Неділю після 25 січня (7 лютого за н.ст.) із Собором новомучеників та ісповідників Руських та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Священномученик Павел Швайка та мучениця Іоанна

Отець Павел Швайка народився 1893 року в благочес­тивій родині у селі Заболотці Бродівського повіту. Після навчання у світських школах він вступив до Духовної семі­нарії у Єкатеринославі (нині м. Дніпропетровськ), котру закінчив у червні 1918 року. Незабаром Павел Швайка по­вернувся у рідні краї.

У 30 років святий Павел одруживсяся з 24-річною Іо­анною Лотоцькою, яка була родом з Кременецького повіту Волині. Молоді люди, з’єднані таїнством любові, створили малу Церкву та спільно несли труди та радощі подружньо­го життя.

У вересні 1924 року святий Павел прийняв з рук Мит­рополита Варшавського і всієї Польщі Діонісія (Валединського) дияконську та ієрейську хіротонії. Сан свя­щеника отець Павел прийняв у церкві святого апостола Іоанна Богослова у древньому місті Холм, який у 1230-60-х роках був столицею Галицько-Волинського князівства.

Першим місцем душпастирства нововисвяченого отця Павла стала парафія у Потоку-Горішньому на Білгорайщині. Матушка Іоанна вірно підтримувала свого чоловіка у важкій праці на ниві Христовій.

Згодом, наприкінці 1927 року, Церква скерувала отця Павла на Лемківщину, де у селах Святкова-Велика та Де­сниця він духовно опікувався лемками, котрі саме повертались до віри своїх предків – Святого Православ’я.

У драматичний період переслідувань Православ’я на території Польщі у 1938 році отець Павел разом із матуш­кою Іоанною повернувся на Холмщину і служив в селі Сідлиська на Замойщині. У ці важкі часи, коли православних примушували зректись своєї Церкви, отець Павел укріп­лював своїх парафіян у Православній вірі.

У роки війни, в атмосфері досить ворожого ставлення до Православ’я, отець Павел звершував своє служіння у різних парафіях Холмщини. Разом із матушкою Іоанною отцю Павлу довелося пережити напад, грабунок та побит­тя. Такий стан речей пояснювався політикою тодішнього уряду Польщі, яка була скерована проти Православної Церкви. Звичними були випадки відбирання, нищення, перебудови та переосвячування православних храмів на римо-католицькі костели.

В 1942-44 роках православне населення Холмщини та Підляшшя зазнало страшного терору з боку польсько­го шовіністичного підпілля. Масові убивства дітей, жінок, людей похилого віку, знищення осель, небачене досі у світі знущання над ні в чому не винним мирним населенням. У найжахливіший спосіб бандити розправлялись з право­славним духовенством.

У 1943 році отця Павла було скеровано у парафію містеч­ка Грабовець Грубешівського повіту. Саме тут разом із матуш­кою Іоанною отець Павел знайшов дорогу до слави небесної. У день свята Успення Пресвятої Богородиці вони прийняли вінець мучеництва, перетерпівши жахливі страждання від рук злочинців. На очах знесиленого тортурами священика бандити виламали руки й ноги його дружині, потім розпоро­ли їй ножами живіт і лише тоді обох застрілили.

У офіційному рапорті єпархіальному архієрею зазнача­лось: “Напасники увійшли до помешкання протоієрея Павла Швайки й почали його та дружину катувати. Населення, що поховалося, чуло стогони нещасних жертв. Плач, що перетворювався на рев, продовжувався біля години. Чути було кілька пострілів, після чого все стихло. Це свідчило про закінчення життя обох офір (жертв). Тіла замордованих були змасакровані (розтерзані). Дружина о. Швайки майже вся була поколена ножами, руки й ноги в неї були поламані, живіт порізаний. Нещасна жінка вмерла від упливу крови, а не від смертельної рани. На тілі протоієрея Швайки крім ран гострої й тупої зброї були рани від пострілів”.

Святий священномученик Павел та свята мучениця Іоанна, які своїми стражданнями підтвердили вірність Святому Православ’ю, були канонізовані Польською Ав­токефальною Православною Церквою разом з іншими му­чениками Холмщини та Підляшшя у 2003 році.

Пам’ять святих священномученика Павла та мучени­ці Іоанни святкується 15 (28 за н. ст.) серпня; у першу Неділю червня із Собором Святих Холмських і Підляських Мучеників та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

Преподобний Кукша, сповідник Одеський

Преподобний Кукша народився 1874 року в селі Гарбузянка Херсонської губернії (нині Миколаївська обл.) у благочестивій селянській родині та був названий при хре­щенні Космою. З дитинства Косма всією душею прагнув до Бога, до святого життя. Він любив молитву, усамітнен­ня, уникав дитячих пустощів, а у вільний час читав Святе Письмо.

У 20 років разом із односельчанами Косма відвідує Святу Землю та Святу гору Афон. Юнаком оволодіває бажання чернечого подвигу. У 1896 році, одержавши батьківське благословення, Косма стає послушником у русь­кому Свято-Пантелеімонівському монастирі на Афоні. Намагаючись наслідувати древніх подвижників, він ревно виконує усі послушання. Кілька разів Косма відвідує Ієрусалим та інші Святі місця Сходу.

У 1904 році Косма приймає чернечий постриг з ім’ям Ксенофонт. Духовне зростання отця Ксенофонта прохо­дить під мудрою опікою духоносного старця Мелхиседека.

З 1913 року отець Ксенофонт стає насельником Києво-Печерської Лаври. У часи Першої Світової війни він разом із іншими лаврськими монахами виконує обов’язки брата милосердя у санітарному поїзді сполученням Київ-Львів. Отець Ксенофонт виявляє велике терпіння, співчуття та любов у служінні пораненим.

Після повернення до Лаври отець Ксенофонт несе пос­лух у Дальніх печерах. Через своє ревне служіння Богу, лю­бов до Нього та до ближніх отець Ксенофонт користується глибокою повагою серед братії та парафіян.

Під час тяжкої хвороби, у 1931 році, отця Ксенофонта було пострижено у схиму з ім’ям Кукша.

З 1938 року починається тяжкий восьмирічний сповідницький подвиг преподобного Кукші. Його, як “служите­ля культу”, засуджують до 5 років таборів, а після відбуття терміну – до 3 років заслання. Але навіть під час таких су­ворих випробувань Господь зберіг свого угодника.

Після заслання преподобний Кукша повертається до Києва. До нього, як до досвідченого старця, їдуть з різних куточків країни люди за порадою, настановою, розрадою.

Богоборчу владу дратувало і лякало життя подвижни­ка. Його постійно переслідували. У 1951 році преподоб­ного Кукшу переводять до Почаївської Свято-Успенсь­кої Лаври, яка в той час належала до Львівської єпархії. Саме тоді у Лаврі подвизався преподобний Амфілохій Почаївський.

У Лаврі старець несе послух кіотного біля чудотворної ікони Божої Матері та приймає сповідь паломників. Незва­жаючи на похилий вік та недуги, він щодня приймає сотні людей, ревно і з любов’ю виконуючи обов’язки духівника. Особливу увагу преподобний Кукша виявляє до молодих, намагаючись навернути їх на шлях спасіння.

Рішуче та суворо викриває старець помилки мандрів­ного “пророка” Леонтія, а деяким його прихильникам до­помагає повернутися у лоно Матері-Церкви.

Під час Божественної Літургії у Печерному храмі ста­рець неодноразово відчував присутність у вівтарі самого преподобного Іова Почаївського.

У 1957 році преподобного Кукшу переводять до Іоанно-Богословського монастиря Чернівецької єпархії. Він продовжує приймати всіх, хто потребує його порад і втіхи, а також допомагає духовному та матеріальному становлен­ню обителі.

Останні роки життя святого старця, який сподобився дару полум’яної молитви, чудотворіння, прозорливості та зцілення, були пов’язані із Одеським Свято-Успенським монастирем. Блаженний подвижник відійшов у вічність 11 грудня 1964 року. На могилі преподобного Кукші неод­норазово відбувались зцілення важкохворих.

Прославлення преподобного Кукші, за рішенням Свя­щенного Синоду Української Православної Церкви, відбу­лося 22 жовтня 1994 року в Одеському Свято-Успенському монастирі. Тут же перебувають його нетлінні мощі.

Пам’ять преподобного Кукші, сповідника Одеського, святкується 11 (24 за н. ст.) грудня; 16 (29 за н. ст.) вере­сня, 10 (23 за н. ст.) жовтня із Собором Волинських свя­тих та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Соборами Одеських та Галицьких святих.

Преподобний Амфілохій Почаївський

Схиігумен Амфілохій народився у селі Мала Іловиця Волинської губернії (нині Шумський р-н Тернопільської обл.) у благочестивій багатодітній родині Головатюків і був названий у Святому Хрещенні Яковом.

У 1912 році Яків Головатюк був покликаний до війсь­ка, де у часи Першої Світової війни виконував обов’язки фельдшера. Наприкінці війни Яків потрапляє до австрій­ського полону, а у 1919 році з Божою допомогою повер­тається додому й допомагає батькам по господарству.

У 1925 році Яків стає послушником у Почаївській Свято-Успенській Лаврі. Гідно виконуючи різні послушання, він удостоївся постригу з ім’ям Іосиф. Дуже швидко по всій Волині пронеслася слава про отця Іосифа як суворого подвижника, вправного костоправа та цілителя. До старо­винних стін Лаври рушили селянські вози із хворими не лише з Волині, але й з Буковини, Бессарабії та Галичини.

По молитвах отця Іосифа зцілювались невиліковно хворі. Багатьох людей втішав батюшка у скорботах та жит­тєвих негараздах. Особливо багато людей приходило до отця Іосифа для зцілення від душевних недуг та звільнен­ня від злих духів.

Уникаючи людської слави, отець Іосиф намагався при­ховувати від людей даний йому Богом дар зцілення. Він часто казав: “Ви думаєте, що я святий? Я грішник! А зцілен­ня ви отримуєте по своїх молитвах і по своїй вірі”.

Після війни, коли почали посилюватися гоніння на Церкву, отець Іосиф мужньо викривав безбожність та ут­верджував людей у Православній вірі. Старець говорив: “Велике щастя, що Господь сподобив нас народитись у Пра­вославній вірі та бути православними”.

У часи, коли влада намагалася перетворити Лавру на музей, отець Іосиф був одним з натхненників народного опору беззаконню. Монахи, прості віруючі та паломники піддавались репресіям, засланню та ув’язненню. Першим вирішили закрити для богослужінь Троїцький собор, який своєю візантійською архітектурою та внутрішнім оздоб­ленням особливо дошкуляв безбожникам. Отець Іосиф цілодобово служив у Троїцькому соборі акафісти та мо­лебні над хворими. За це він був ув’язнений у психіатрич­ній лікарні, з якої зміг вийти лише завдяки допомозі своїх духовних чад. Після цього він оселяється у свого племін­ника в рідній Іловиці, де під час тяжкої хвороби приймає схиму з ім’ям Амфілохій.

Після одужання отець Амфілохій продовжує прий­мати людей, що приїздять до нього з усієї України, Грузії, Молдавії, Середньої Азії та Далекого Сходу. Горе, яке переповнювало людські серця, отець Амфілохій переживав, як власне. У літній час старця щодня відвідувало понад 500 осіб. Після молебнів він запрошував усіх до величезного столу на братську трапезу, після якої виконувалися цер­ковні піснеспіви та духовні канти.

Отець Амфілохій передбачив свою смерть. Кілька разів його намагалися отруїти, але милістю Божою отру­та не завдавала шкоди старцю. За чотири місяці до своєї смерті він із сльозами сказав: “Ой, як страшно буде, коли замерзла земля вдарятиметься у покришку гробу!”. 1 січ­ня 1971 року він відійшов до Господа. Вірою і милосердям до стражденних отець Амфілохій став живим прикладом благочестя і любові, залишивши про себе пам’ять в сер­цях віруючих.

Через 30 років, під час яких не припинялися чудесні зцілення на могилі старця, його святі мощі були знайдені нетлінними. Чин прославлення преподобного Амфілохія, за рішенням Священного Синоду Української Православ­ної Церкви, було здійснено 12 травня 2002 року у Свято-Успенському соборі Почаївської Лаври.

Пам’ять преподобного Амфілохія Почаївського святкується 19 грудня (1 січня за н. ст.); 29 квітня (12 травня за н. ст.); 10 (23 за н. ст.) жовтня із Собором Волинських святих та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Собо­ром Галицьких святих.

Святий великомученик Іоанн Новий, Сучавський

Одного разу, подорожуючи світом у торговельних справах, багатий купець із причорноморського міста Тра­пезунд (Мала Азія) Іоанн захистив Православну віру, з якої насміхалися іновірці. Щойно корабель прибув до міста Аккерман (тепер Бєлгород-Дністровський, Одеська обл.), один з язичників, з якими сперечався Іоанн, звер­нувся до управителя міста, теж язичника, та підмовив його покарати купця-християнина. Іоанна схопили та кинули до в’язниці, де жорстоко катували і знущалися, а потім прив’язали до хвоста дикого коня та пустили вули­цями міста. Наприкінці Іоаннові відрубали голову. Ста­лося це приблизно у 1340 році.

Православні християни поховали тіло святого. Піз­ніше, у 1402 році, “по ревності і усердію” правителя Молдовалахії Александра Доброго, мощі великомученика Іоанна, названого Новим, було перенесено з Аккермана до Сучави.

Вторгнення польських військ на чолі з королем Яном Собеським у Молдавію влітку 1686 року закінчилось чис­ленними грабунками. Повертаючись до Польщі, поляки захопили скарби Молдавської митрополії та мощі Іоан­на Нового. Святі мощі перебували на Галичині 97 років. Спочатку їх було покладено у церкві міста Стрия, а з 1690 року – у монастирі міста Жовкви, поблизу Львова. На поклоніння святині збирались прочани з усієї Галичи­ни, Буковини та Молдавії. Усі спроби повернути мощі до Сучави були марними.

У 1775 році Буковина, де особливо шанували святого Іоанна, відійшла до Австро-Угорщини. Коли імператор Йосиф II приїхав на Буковину, до нього звернувся єпископ Досифей (Хереску) з проханням повернути святі мощі Іоанна Нового до Сучави. Довідавшись про життя та страж­дання мученика, а також про чудеса, що відбувалися при його мощах, імператор наказав виконати прохання право­славних буковинців.

18 червня 1783 року мощі Іоанна Нового у імпера­торському екіпажі були вивезені з Жовкви. Екіпаж з не­оціненним скарбом через Львів, Товмач, Галич, Станіслав, Коломию, Заболотів, Снятин вирушив до Чернівців – сто­лиці Буковини. Через кілька діб кортеж під’їхав до мосту через річку Черемош, кордону між Галичиною та Північ­ною Буковиною, де його зустрічав єпископ Досифей із ду­ховенством та військовим генерал-губернатором Букови­ни. Тут відбулася урочиста подія передачі святих мощей. На одному боці стояли юрми віруючих галичан, що суму­вали, прощаючись із святинею, а на другому боці – безліч віруючих буковинців у святкових одежах, які раділи по­верненню святого Іоанна Нового до краю, покровителем якого він був протягом майже трьох століть.

Сьогодні мощі великомученика Іоанна Нового, Сучавського знаходяться у монастирі святого великомуче­ника Георгія Побідоносця у місті Сучава (Румунія). Час­точки мощей святого є і в багатьох храмах та монастирях України.

Пам’ять великомученика Іоанна Нового, Сучавського святкується 2 (15 за н. ст.) червня та у Неділю третю після П’ятидесятниці із Соборами Одеських та Галиць­ких святих.

Святий мученик Парфеній

Святий мученик Парфеній походив з Вірменії, жив у Римі та обіймав при імператорському дворі посаду но­таріуса. З благословення римського єпископа Фабіана, як християнин, він таємно вів списки закатованих мучеників, щоб зберегти їхні імена для історії Церкви. Родина Парфенія відзначалась особливим благочестям. Правитель міста Рима таємний християнин Еміліан, помираючи, до­ручив своє майно та єдину доньку Калісту Парфенію та його брату Калогерію з проханням допомагати коштами християнській громаді.

Коли імператор Декій довідався, що обоє братів хрис­тияни, він намагався примусити їх принести жертву по­ганським богам. Брати мужньо відмовилися зректися Христа. Після тривалих катувань обом братам було роз­трощено голови тліючою деревиною. Сталося це 19 трав­ня 250 року.

Тривалий час мощі святих братів зберігалися у Римі. У 1665 році папа Александр VII подарував мощі мучени­ка Парфенія австрійському імператору Леопольду І. Святі мощі були передані у жіночий монастир святої Клари. В часи правління імператора Йосифа II монастир було закри­то, а мощі святого Парфенія перебували у монастирському підвалі без належного шанування.

У 1784 році галицький священик Ієронім Стрілець­кий, перебуваючи у Відні, звернувся до Риму з проханням передати мощі мученика Парфенія для молитовної втіхи галичанам, котрі втратили мощі святого великомученика Іоанна Сучавського. З дозволу папи Пія VI та імператора Йосифа II мощі мученика Парфенія були перенесені до міста Жовкви, де спочивають й донині.

Щороку в дні пам’яті мученика Парфенія православ­ні християни Галичини, Волині, Закарпаття та Буковини збиралися біля раки святого, щоб прославити його подвиг і просити його заступництва перед Господом.

Зараз мощі святого мученика Парфенія перебувають у греко-католицькому василіанському монастирі міста Жовква. У жовківському православному храмі святих апос­толів Петра і Павла знаходиться ікона святого Парфенія з часточкою його святих мощей.

Пам’ять святого мученика Парфенія святкується 19 травня (1 червня за н. ст.); у Неділю після Воздвиження Чесного Животворящого Хреста Господнього та у Не­ділю третю після П’ятидесятниці із Собором Галицьких святих.

З книги «Собор святих землі Галицької. Житія. Акафіст», виданої у 2010 році в Львові за благословенням Високопреосвященнішого архієпископа Львівського і Галицького Августина.

Переглядів: 3999

Ця публікація також доступна такими мовами: English