Не відвідали Мене у в’язниці… Такі слова, як відомо з Євангелія, будуть також докором кожному з нас на Страшному Суді. Чому цю категорію людей Господь ставить в один ряд з голодними, спраглими, нагими, хворими? На ці та інші питання шукали відповіді працівники Інформаційно-видавничого відділу Івано-Франківської єпархії УПЦ. У рамках проекту якого продовжуємо публікацію серії інтерв’ю про людей, яких об’єднує Христос і Церква та пропонуємо для читання і роздумів інтерв’ю з ув’язненим колонії Максимом Фоміних з Луцька.
Спасо-Преображенський храм на території Виправної колонії №41 у с. Товмачик Коломийського району є першим тюремним храмом в Україні, про створення якого почали говорити ще наприкінці 80-их років. Будівництво розпочалося у 1991, а освятив владика Миколай (Грох) у 1994 році. Внтурішнє облаштування храму, все, що в ньому є, в тому числі ікони, розпис і різьблений іконостас – все створене стараннями та руками ув’язнених. Коли вдивляєшся у лики Господа, Пресвятої Богородиці, святих, які виконані подекуди не так, як ми звикли бачити у храмах, відчувається, що написані вони з особливим трепетом.
На сьогодні у храмі у недільні та святкові дні здійснюються богослужіння. Він завжди відкритий, сюди можна зайти у будь-який час, коли є бажання помолитися.
Є у храмі невелика православна бібліотека, що з’явилася трудами братії Почаївської Лаври, священиків та родичів ув’язнених. Книги різноманітні: від звичайного катехізису до творінь Святих Отців. Бібліотекою можуть користуватися також усі охочі.
Ось уже багато років Максим відбуває покарання у цій колонії та трудиться при церкві.
Максиме, яким був ваш особистий шлях до Бога? Як ви усвідомили себе віруючою людиною?
Повірив по справжньому тільки тут, у тюрмі. А до того в житті, можна сказати, вірив у Бога, але не сповідував. Це, мабуть, була звичайна відмітка – похід у церкву за відмітку. Тільки тут прийшло справжнє усвідомлення.
Знаєте, у тюрмі, в закритому приміщенні є можливість відірватися, повністю все залишити, залишитись без нічого, один на один з собою… і почути тишу. І в тій тиші можна роздивитися все.
Це велике щастя…
Так. Не знаю чи на свободі так буде, як тут. Мені здається, що не буде. Це лиш один раз в житті. Мені здається, що у мене лотерейний білет. Так я казав матері – я витягнув лотерейний білет. Вона дуже скорбіла серцем, бо мене відвезли далеко з Волині. Такої іншої можливості мабуть у житті більше не буде.
Розкажіть, будь ласка, детальніше про послушання, які несете при храмі?
Особливо немає що розповідати… церковний староста. Коли я тільки приїхав сюди, мені відразу запропонували дві посади на вибір: медчастину і церкву. Взагалі на свободі я – лікар-реабілітолог, також тривалий час займався громадською роботою. Тут ще отримав дві технічні спеціальності. Але тоді я обрав храм, це по духу ближче мені… Тут я і староста, і пономар. Також доглядаю за садом, квітами. Різну роботу приходиться робити: і в храмі перед Літургією прибирати, і недавно опалення провели, і ремонт трішки зробили.
Зараз взагалі ви можете уявити своє життя без церкви? Чи думаєте, який шлях обрати далі?
Ні, без церкви життя не уявляю. Нічого не планую, бо треба спочатку вийти, дожити до виходу. Розумію, що якби не тюрма – не було б нічого. Ні різьби, ні… Фактично все навчився робити в тюрмі. Тут, щоб не зійти з розуму, щоб втриматися, потрібно чимось займатися. Я знайшов себе у різьбі.
Я знаю, що є майстри, які виконують дуже мініатюрну роботу, пишуть на зрізі зернини чи ще щось. Але мені здається, що це не потрібне, пусте… Важливе те, що веде людину до спасіння душі. Це моя думка.
Знаєте, як кажуть, що тюрма – це школа, яка вчить тільки тих учнів, які хочуть вчитися. Читав якось у Никона Воробйова, що людину може змінити тільки свідомість Христова, якщо буде людина з Богом, тоді буде зміна. Все.
Хто вас навчив різьбити?
Ніхто, я сам. На свободі хотів навчитися, але тоді не було такої можливості. А тут у нас є спеціально відведене місце – промзона, де я цим займаюся. Зараз різьбярство майже вимерло, у колонії, на жаль, немає кому це передати.
Перше, що я почав робити, це були хрести. Є декілька, які зробив для храму, а є і натільні хрестики. З них все починалося, зараз різьблю також і ікони.
Що найважче для вас у різьбярстві?
У різьбі нічого не важко. Важко тільки налаштуватися. Треба постійно молитися і постити. Піст в тюрмі ніхто не відміняв. Інакше нічого не вдасться. Дійшов до такої думки про необхідність посту і молитви, коли виконував різьблення і лик Пресвятої Богородиці ніяк не вдавався. Тільки коли приступив до роботи з постом і молитвою за сьомим(!) разом все вийшло.
Чи звертаються до вас за допомогою інші ув’язнені? І взагалі як вони ставляться до того, що ви віруючий?
За допомогою звертаються, просять зробити натільні хрестики, потім забирають їх додому. Також, хоча я і вибрав роботу при храмі, деколи просять вправити хребет чи надати іншу медичну допомогу.
Через віру ніхто не ставиться погано. Тут кожен живе своїм життям. Як говориться в книзі прот. Володимира Воробйова «Отець Арсеній», що в когось вогонь горить всередині, а в когось іскра, яку потрібно роздмухати.
Хто найбільше підтримує вас?
Підтримує мама, духівник – намісник Свято-Хрестовоздвиженського чоловічого монастиря архімандрит Володимир (Гапонюк) і священик о. Василій, що тут служить.
Чого б вам хотілося зараз найбільше?
Додому, до матері, до духівника… Знайти спокій… Блаженний Августин говорить, що людська душа перебуває у постійному пошуку і знаходить спокій тільки у Господі.
Як ви думаєте, як би склалося ваше життя, якщо б ви не потрапили сюди?
Впевнений, що набагато гірше, ніж зараз. Так, треба було потрапити за ґрати. Бо було б набагато гірше. Коли людина все має, зовсім іншою стає; а коли нічого не має – свідомість міняється, все міняється… Відбувається переоцінка цінностей. Коли немає нічого, немає нічого лишнього, мабуть, найкраще відчуваєш, що Господь поряд…
Переглядів: 409
Ukrainian
