За проектом Інформаційно-видавничого відділу Івано-Франківської єпархії продовжуємо публікацію серії інтерв’ю про людей, яких об’єднує Христос та Церква. Цього разу вдалося поспілкуватися з цікавою людиною, священиком Коломийщини, який є прикладом по-справжньому активного священнослужителя. Завдяки його зусиллям та з Божою допомогою у складні 90-ті роки на Коломийщині не тільки збереглося, а й примножилося Православ’я. Своїм життям він довів і продовжує доводити, що навіть у найскрутніших умовах, як у євангельській притчі про таланти, хто докладає зусиль та має тверду віру, тому Господь і найбільше допомагає.
Про священство, складнощі на життєвому шляху, соціальне служіння та місіонерство розповідає прот. Миколай Сметанюк, настоятель Миколаєво-Успенського собору м. Коломиї.
Отче Миколаю, яким чином ви зрозуміли, що священство – це ваше покликання? Як обрали для себе такий шлях?
Мама з дитинства водила мене в Божий храм. Я з малих років пам’ятаю себе в церкві. Мій дядько з десяти років був псаломщиком і мама казала мені «іди вчись на дяка», але я тоді не хотів. Мама була свічницею. Вона відкривала мені молитвослов і казала «дивись, є пекло і є Царство Небесне. Все залежить від тебе. Куди ти хочеш іти? У вогонь – страшно, а в Царстві буде добре». Я дуже запам’ятав собі це.
Бувало уночі, дитиною, прокидався з думкою, що не помолився ввечері… Тихенько встаю, молюся, а мама, почувши це, замість того щоб сказати: «Ти дитина, спи», вона ще й насварить, чому заснув без молитви (від. ред. сміється).
Попри релігійне виховання Ви все ж таки спершу не бачили себе священиком?
Ні, як і всі у той час пішов у армію, після – оженився, почав працювати. І раптом мені почала приходити думка «ти будеш помирати, з чим помреш?»… Думка про смерть не покидала мене, той світ стояв мені перед очима… Тоді ж почав читати Біблію. Дістати її було важко, то я позичив її у протестантів. Дружина спочатку переживала, думала, що я іду в баптисти, бо я постійно Біблію читав, але потім змирилася. Для мене все було новим. П’ять років я боровся з собою: одна думка казала «куди тобі, такому грішнику, священиком бути?», а інша – «не підеш, то будеш відповідати».
Так вирішив звернутися в єпархіальне управління, тоді ще був владика Іосиф. Прийшов і кажу «хочу молитися і хочу бути священиком». Так взяли мене працювати у єпархіальне управління, потім поступив у семінарію. І ніколи не жалів, що став священиком.
Ви вирішили стати священиком у зрілому віці, тим більше у такий час, коли це не схвалювалося…
Не те, що не схвалювалося. Тільки я подав документи у семінарію, мене звільнили з роботи і нікуди не хотіли прийняти. Я все це переборов по молитвах Матері Божої, яка не залишала мене ніколи.
Отче Миколаю, ви були свідком страшних подій 90-х років, коли Православ’я на Прикарпатті було гониме. Що Вам найбільше запам’яталося тоді?
В той час я почав служити у єдиному в Коломиї Свято-Михайлівському храмі. В 1990 році з нього мене вигнали греко-католики. Символічно те, що за неділю до цього в проповіді я говорив «Браття і сестри, що б у нас в житті не було, ми маємо любити один одного, поважати один одного, лиш цього потребує від нас Христос». Люди, слухаючи, плакали. А вже через тиждень, коли мене виводили з храму, ці ж самі люди – сміялися…
Тоді міськрада дала мені маленьку дерев’яну церкву, що в радянський час була перетворена на музей Писанки. Ми привели її у порядок. А у першу неділю на службу прийшло 15 чоловік. Подумав «і за це слава Богу», бо «де двоє чи троє зібрались в ім’я Моє, там Я посеред них», каже Христос. Наступної неділі прийшло більше, потім ще більше. Людей приходило так багато, що навіть у мороз стояли на подвір’ї. Особливо часто з проханням про допомогу зверталися одержимі. І владика Миколай навіть тоді благословив проводити вичитки. Коли я зрозумів, що дуже мало місця для парафіян, почав думати про будівництво нової церкви. У 1992 році ми почали будувати наш Миколаєво-Успенський собор.
Було, напевно, тяжко розпочинати все з нуля?
Так, як починали будувати не було коштів, але у мене такий характер, мабуть, поганий (від. ред. сміється) – хочу все і одразу.
Я ніколи не оголошував з амвону і не просив коштів на будівництво. Собор було побудовано за 7 років методом народної будови, щодня тут на славу Божу працювали від 70 до 100 осіб. Ми їм тільки давали обід. Було тяжко, але я всім завжди кажу – довіртеся Матері Божій і усе буде добре. Все у цьому соборі влаштовано по Її заступництву.
Розкажіть нашим читачам про найбільше чудо, що пов’язане з будівництвом Миколаєво-Успенського собору.
Це сталося, коли ми закінчували купол і через кілька днів мали розрахуватися з майстрами треба було заплатити велику суму – а у мене ні копійки. Я почав молитися Матері Божій: «Матір Божа, це Твій храм, допоможи» і через три дні три жінки, які не знали про наші потреби, пожертвували цю суму, навіть трохи більшу ніж потрібно було для розрахунку.
Ця парафія відома активним церковним життям, розкажіть, будь ласка, про це.
Нещодавно була Неділя про Страшний Суд, що підготовляла нас до Великого посту. Господь буде судити і який вирок Він буде читати нам? Цей суд буде страшним і останнім, який не підлягатиме перегляду, чи оскарженню. Чи не скаже Він нам: «Відійдіть від мене, бо Я був голодний — і ви не дали Мені їсти, спраглий — і ви не напоїли Мене, мандрівником — і ви не прийняли Мене, був нагий — і ви не одягнули Мене, був хворий — і ви не відвідали, у в’язниці Я був — і ви не прийшли до Мене. Христос скаже нам лиш кілька слів вироку: «те, що ви робили цим меншим, це ви Мені робили». От ви плачете і з вами плаче Христос, ви радієте і з вами Христос радіє, ви голодні і з вами голодний Христос. Ви розумієте? Те, що я дам вам кусочок хліба – це я Христові дам. Ви їсте – і Він біля вас.
Як я вже казав, ми будували цей собор, готували їсти робітникам і бідні та немічні, які не мали що їсти, також почали приходити. І їх ми годували… Відтоді і до нині ми при храмі годуємо бідних безплатно. Це щоденні обіди. Для нашої парафії це витрати, але я за цим не жалію. Приходять старенькі і хворі, які не мають родичів, які оплативши квартири і ліки зі своїх маленьких пенсій, можуть дозволити собі на тиждень один хліб і пляшку молока. Як не дати цій людині їсти?
Також у нас є вимушені переселенці, які вже два роки живуть у при храмі. Ми дали їм житло, роботу при соборі. Крім них багато людей трудяться біля храму, отримають зарплатню.
Знаємо, що Ви також допомагаєте ув’язненим, священики собору опікуються виправною колонією.
У вас функціонує недільна школа, священнослужителі працюють з молоддю?
Так, при соборі діє Недільна школа для дітей та дорослих. Зараз ми якраз організовуємо православне молодіжне братство. Через велику кількість парафін у нас завжди у Неділю та свята три Божественні Літургії. Співає чудовий хор, який брав участь у різних конкурсах.
Сьогодні часто благодійні, у тому числі, церковні організації використовують таке поняття як фандрайзинг. Це – вміння залучати ресурси, кошти, шукати благодійників. Де вам вдається «знайти» гроші, щоб вести соціальні напрямки роботи? І що б ви порадили іншим у цьому напрямку?
Якщо б я дивився і чекав лиш на пожертви – то не було б нічого. Потрібно працювати, не треба сидіти і чекати поки хтось щось дасть.
Є у нас пекарня, де випікаємо хлібобулочні вироби, є варенична, столова. Маємо невелике господарство, корову, яка забезпечує нашу столову сметаною і молоком. Також є теплиці, де вирощуємо овочі, зелень, квіти і навіть гриби (гливи). Також самі виготовляємо соняшникову олію, свічки, маємо свій цех для коптіння риби, кондитерський цех. Наші продукти харчування мають попит у Коломиї.
Скажу тільки одне, щоб все мати потрібно працювати. Знаєте, деякі люди мені заздрять, а деякі вважають за дивака (від. ред. сміється).
Якщо говорити про священика у сучасному суспільстві, якою, на вашу думку, є його основна місія?
Світ в неправді, у злі лежить. Недарма каже Христос, що в кінці люди будуть злі, грошолюби, ненависні і так далі. А священик має показати приклад. Що Христос каже? «Ви світло для світу». Як ви світите людям? Що люди беруть від вас? Священик повинен багато часу та уваги приділяти проповіді. Бо як після Літургії не сказати людям кілька слів?
Тобто основне завдання священика це проповідь?
Завдання священика – проповідувати, нести слово Боже. І словом, і ділом. Колись апостоли тяжкою працею несли це слово з села в село, з міста в місто і вони змушені були ходити своїми ногами. А тепер люди самі приходять до священика за словом. Спраглі душею чекають настанов і не потрібно докладати зусиль, як колись апостолам. А основне перед проповіддю звернутися до Господа – «Боже, допоможи мені. Допоможи Твоє слово моїми устами передати людям».
Від ред. – Натхненні проповіді о. Миколая щодо недільного Євангельського читання щонеділі транслюють по місцевому телебаченню на каналі НТК.
Проповідь о. Миколая у Неділю про Страшний Суд:
Переглядів: 1028
Ukrainian
