За проектом Інформаційно-видачничого відділу Івано-Франківської єпархії УПЦ продовжуємо публікацію серії інтерв’ю про різних за віком, талантами, вподобаннями, фахом, чи іншими категоріями людей, яких об’єднує Христос та Церква.
Цього разу для читачів сайту Православне Прикарпаття ми дізнавалися про особливості тюремного служіння. Про силу покаяння, причини скоєння злочинів, особливості взаємовідносин та деталі перебування у місцях позбавлення волі розповідає голова Душпастирського відділу єпархії прот. Василій Костишин.
Отче Василіє, на Вашу думку, які причини спонукають людину зробити злочин, переступити закон, а отже і згрішити?
Основна причина – безвідповідальність. Безвідповідальність породжує злочин. Людина звикла безвідповідально діяти у дрібницях стосовно себе і інших, це накопичується і приводить до злочину.
Чи є причиною скоєння злочину середовище, у якому людина перебувала?
У в’язницях перебувають різні люди. Там є і ті, що росли без батьків чи без належного догляду і виховання, і ті, які вийшли з хороших сімей. Звісно, з першої категорії більше ув’язнених у колонії, але не всі такі.
Звичайно, середовище впливає, однак кожен з нас самостійно вибирає коло спілкування. Ми несемо відповідальність за всі свої дії і вчинки. У житті кожного бувають такі ситуації, коли опиняєшся перед вибором порушити закон, вчинити гріх, чи йти іншою дорогою. І навіть коли людина обирає перше, Господь все одно через людей і обставини напоумляє її. І тільки від неї залежить почути цей голос і зупинитися, чи свідомо проігнорувати його.
Що може зробити суспільство і кожен із нас для профілактики злочинності?
Єдине що можна зробити, щоб люди не скоювали злочинів – це ставати святими (від. ред. – сміється), ставати Божими людьми. Ми зазвичай хочемо змінити всіх навколо, окрім себе. Але починати потрібно завжди з самих себе. Ми заражаємо один одного добрим або поганим.
Ви служите у звичайному храмі і несете послух тюремного священика. Чи відрізняється тюремна парафія від звичайної?
Ув’язнені у більшості не вважають себе злочинцями. Вони є звичайними людьми, і поводять себе як звичайні люди. Проте характерно, що у в’язниці люди зазвичай не відкриваються і не довіряють. Багато, звісно, залежить від священика, від того як він ставиться до свого служіння.
Але все-таки є певні особливості?
Пригадую, перше, що здивувало і вразило мене у в’язниці, це те, як люди приходять у храм. Як зазвичай буває, ми приходимо у храм, звикаємо до нього, розмовляємо, починаємо суєтитися. А там – люди приходять у храм і мовчать. Кожен стоїть на своєму місці. Мабуть, у всіх нас є біда – ми звикаємо до святині і втрачаємо страх Божий. З’являється звичка, відчуття, що ми тут свої, вважаємо, що це не ми Христові, а Він наш. А в колонії спускаєшся на землю, бо бачиш, що там прості люди, які вчаться жити по Божому.
Для порівняння на волі люди до покаяння ідуть через важкий гріх чи роками здобувають покаяння молитвою, тоді як у в’язниці засуджені перебувають у таких умовах, як благорозумний розбійник на хресті. Там серце людини відкривається з такою силою, з якою воно ніколи не відкрилося б удома. Там крик душі дуже сильний.
Ще існує такий психологічний аспект. На волі у нас все розмито, а у таких місцях як в’язниця чи армія все дуже чітко. Там ув’язнені переживають всі можливі життєві моменти, в тому числі дуже тяжкі, за дуже короткі терміни. Кожен з нас на волі має свою нірку, куди можна втекти у критичний момент. Наприклад, жінка посварившись з чоловіком, може кудись поїхати чи хоч закритись в іншій кімнаті. А там не особливо можеш кудись піти, скрізь одні і ті ж люди. Тим більше потрапляють у в’язницю не з доброї волі, а з важкими гріхами… Стосовно цих людей потрібно поступати не з жалем, а з любов’ю, щоб не нашкодити.
Що за всі ці роки служіння вас вразило найбільше?
Мене вразило те, що люди каються. Що хоч одиниці, але змінюють своє життя. Що кардинально міняються уявлення і цінності.
Більшість з тих, хто стає на шлях покаяння, хто намагається дійсно змінити себе і переусвідомити все – це вбивці.
Є люди, які повністю поміняли своє життя. Серед них є ті, які втікали від закону і переховувалися при монастирях і церквах. Під час перебування при храмах, у їхній свідомості щось змінювалося і, коли вони вже потрапляли у в’язницю – то приходили у храм. Є також ті, хто раніше жили церковним життям, навіть несли послух при монастирях, і у в’язниці вони так само ідуть у храм. Є також категорія парафіян тюремного храму, які традиційно відвідують богослужіння, це в основному стосується західних регіонів.
Проте є засуджені, які не міняються і не будуть мінятися. Найважчі у цьому сенсі люди з наркотичною залежністю, а також торговці наркотиками. Ці люди майже не змінюються.
Ви можете навести яскравий приклад покаяння та переміни ув’язненого?
Був один чоловік, який зрозумів, що у житті робив зло і вирішив виправитися, докладав до цього зусилля, падав, вставав. Бог зробив йому чудо – він вийшов з в’язниці, коли зрозумів, що свідомо не буде повертатися до того життя, яким жив раніше. Він порушував всі «поняття» тюрми, він попросив пробачення у всіх, навіть, у тих хто «статусом» був нижче за нього, ставився у храмі до людей, як до людей, а не як до в’язнів. І Господь дійсно зробив чудо. Коли його випустили з в’язниці, у нього були проблеми з документами. А на свято Покрову Пресвятої Богородиці прийшли одні документи, а потім, на свято чудотворця Миколая – інші. Знаєте, головне в житті – бути людиною і пам’ятати, що немає такого гріха, який би Бог не простив.
А з чим найчастіше звертаються до вас засуджені?
Комусь потрібна матеріальна допомога, у когось душа болить. Ті, хто читають духовну літературу приходять за поясненнями. Приходять деякі, щоб і посперечатися (від. ред. – сміється).
Віктор Ніколаєв, відомий письменник, що описує тюремне життя, порівнює в’язницю з землетрусом душі, в епіцентр якого зазвичай потрапляють рідні, близькі засудженого. І подекуди руйнуються сім’ї, засуджені залишаються один на один зі своєю бідою.
Так, у колонії перебувають і ув’язнені від яких відмовилися всі. Але, у більшості випадків, все-таки від засуджених не відмовляються дружини, з якими прожили тривалий час разом, і, звичайно, матері. Вони залишаються поруч і підтримують. Для матері син при будь-яких обставинах залишається сином.
Очевидно, що життя у в’язниці, та і стосунки між засудженими досить складні. Проте, чи існує там поняття дружби?
Тюремне життя дуже важке. Там ніхто ні на кого не звертає увагу, один одного ігнорують, ставляться з байдужістю. Проте, колись мені казав один засуджений, що вони також не ображаються один на одного. Адже розуміють, що це нічого не змінить, що потрібно далі жити в тих умовах, в яких перебувають.
Щодо дружби не можу сказати точно, бо одне, коли ти приходиш туди на якийсь час, а інше, коли перебуваєш там постійно. Проте, знаю людей, які здружившись у в’язниці продовжували спілкуватися і допомагати один одному і на волі.
І на завершення, як ми вже зрозуміли, в’язниця це система складних взаємовідносин, своєрідний мікросвіт. Яке місце на Вашу думку у ньому займає священик?
Всередині храму тюремних «понять» не існує. Коли засуджені переступають поріг храму, вони стають однаковими, «статуси» зникають. І священик пізнається у в’язниці по плодах. Все залежить від нього, чи це для нього служіння чи робота. У людини, яка заходить в церкву, автоматично міняється світосприйняття. І коли вона бачить там хоч трішки Бога, в поведінці священика, в поведінці тих, хто трудиться при храмі чи навіть у благолєпії храму – починає згадувати добро.
Переглядів: 205
Ukrainian
